20 листопада 1587 року помер Остафій Волович, славний канцлер Великого князівства Литовського (ВКЛ), кальвініст.
Він був одним з керівників аграрної реформи 1557 року, що увійшла в історію під назвою «Волочна поміра». Остафій Волович брав участь у підготовці судової реформи, яка надавала судам певну незалежність від адміністрації. Брав Волович активну участь і в підготовці двох останніх редакцій Статутів ВКЛ, спочатку під керівництвом Миколи Радзивілла Чорного, а пізніше сам будучи главою статутної комісії. Його підпис стоїть під Варшавською конфедерацією 1573 роки, яка зрівнюють у правах християн усіх конфесій.
Ставши канцлером, Остафій Волович довгий час відмовлявся поставити печатку ВКЛ під указом короля про відкриття Віленської єзуїтської академії, так як бачив у цьому загрозу тим християнським свободам, які сформувалися у ВКЛ, так як напередодні король відмовив протестантам у відкритті свого університету.
Остафій Волович був старійшиною Віленського кальвіністського збору, пожертвував для нього свої землі в центрі Вільні. На Люблінському сеймі Волович довгий час відмовлявся присягати Сигізмунду II Август як королю, так як вже клявся йому як великому князю литовському. Остафій Волович разом з Миколою Радзівіллом Рудим брав участь у відвоюванні Полоцька у московитів, а потім у взятті замку Усвяти.
Волович був великим меценатом: йому дякували видавці першого білоруськомовного «Катехізису» 1562 року Симон Будний і Лаврентій Кришковський за фінансову підтримку друкарні. Зятем Остафія Воловича був відомий білоруський перекладач Нового Заповіту євангельський християнин Василь Тяпинський. Волович був засновником ряду реформатських зборів, а також піклуючись про християнське зростанні своїх підданих, він видав інструкції про обов’язкове відвідування недільних богослужінь, дбав про створення притулків для людей похилого віку та немічних, засновував школи для дітей. Про його просвітницьку ініціативу історики ХХ ст. писали, що це була перша спроба організації загальної освіти.
У своєму передсмертному заповіті Волович давав волю всім своїм слугам. Дбав Остафій Волович і про євангельське виховання у своїй власній сім’ї, фінансуючи навчання племінників у кращих протестантських університетах Європи.
Сучасники Воловича відзначали його велику благодійність. Протестантський друкар Станіслав Мурмеліус присвятив Остафію Воловичу перекладені на польську мову твори швейцарського реформатора Генріха Булінґера.
По суті, після смерті Миколи Радзивілла Чорного, Остафій Волович стає одним з основних опікунів євангельської віри у ВКЛ, намагаючись захистити свободу совісті та інтереси євангеліків перед королем і в сенаті, не допустити заснування Віленської академії єзуїтів для збереження релігійної рівноваги і миру у ВКЛ, відстоюючи незалежність Великого князівства в політичній і дипломатичній сферах, погоджуючи з Божим Словом основні закони країни – Статут ВКЛ, проводячи важливі реформи – аграрну, судову та адміністративну, а також, у разі необхідності, захищаючи свою країну на полі битви.
