16 липня 1054 року стало переломною датою в історії християнства, коли відбувся Великий розкол, також відомий як Велика схизма. Тоді формально єдина Церква поділилася на дві з центрами в Римі (Католицька) та у Константинополі (Православна). Протягом майже тисячі років зберігалися гострі розбіжності між вірянами цих течій, що глобально вплинуло на релігійне життя і політику Європи та світу.
Хоча 1054 рік вважається формальною точкою остаточного розриву, насправді поділ був результатом тривалого процесу примноження культурно-богословських розбіжностей між Сходом і Заходом, які формувалися в перше тисячоліття історії християнства. Певні богословські і літургійні відмінності існували між Сходом і Заходом ще з перших століть становлення християнства. Західні віряни підтримували і розвивали ідею верховенства Папи Римського як єдиного наступника апостола Петра. Натомість християни Сходу дотримувалися моделі пентархії. Це означало, що п’ять патріархатів (Римський, Константинопольський, Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський) вважалися рівними.
Серед богословських питань християни мали розбіжності довкола поняття «Філіокве» у Нікейсько-Константинопольському Символі віри. Західна Церква додала фразу, що Святий Дух походить «від Отця і Сина», але Східна наполягала на первинному формулюванні, тобто лише «від Отця». Додавання Західною Церквою цієї здавалося б невеликої відмінності сприймалося православними як порушення канонів Вселенських соборів і навіть єрессю. Також за багато століть сформувалися розбіжності довкола практичних питань, як-от використання прісного чи квасного хліба під час Причастя, целібат духовенства та інші звичаї.
Майбутньому конфлікту та остаточному розколу Церкви посприяв і політичний контекст Європи. Константинопольський патріархат в період існування Візантії зберігав більший вплив, однак Західна Церква стояла на ідеї папської зверхності. Однією з показових подій, які внесли протиріччя, стала коронація імператором Карла Великого у 800 році. Східні християни трактували це як виклик легітимності візантійського імператора.
Безпосереднім поштовхом до розколу стала конфронтація міє Константинопольським патріархом Михаїлом І Керуларієм та папською делегацією на чолі з кардиналом Гумбертом. У 1053 році Керуларій наказав закрити всі латинські церкви в Константинополі через використання прісного хліба в Євхаристії. Надалі переговори між ним та папською делегацією, яка мала врегулювати конфлікт, через недовіру та непоступливість сторін не дали жодного результату.
16 липня 1054 року напруженість досягла кульмінації, коли Гумберт поклав на вівтар собору Святої Софії буллу про відлучення патріарха та його послідовників від Церкви. Цікаво, що це сталося вже після смерті Папи Лева IX, що ставило під сумнів легітимність всієї делегації. У відповідь Керуларій скликав синод і 20 липня відлучив папських легатів від Церкви, звинувативши їх у свавільстві.
Ці взаємні анафеми стосувалися конкретних осіб, однак вони поклали початок остаточного розколу Церкви. При цьому сучасники тих подій не усвідомлювали до кінця всіх наслідків, а фактичний розкол остаточно закріпився аж у XIII столітті, коли у 1204 році в ході Четвертого хрестового походу був пограбований Константинополь.
Пізніше були здійснені кілька спроб примирення церков, зокрема на Другому Ліонському соборі у 1272 році та на Феррарсько-Флорентійському соборі у 1439-му, однак вони не досягли успіху. Формальне скасування взаємних анафем відбулося аж 1965 року між Папою Павлом VI та Патріархом Афінагором І, однак ця дія залишилася скоріше символічним жестом без єднання церков. Це було досить очікувано, адже за багато століть окремого розвитку реалізувати формальну єдність дуже складно чи навіть неможливо.