8 липня 1709 року в битві під Полтавою шведське військо в союзі з українськими козаками зазнало поразки від армії Московії. Історія 316-річної давнини демонструє давню спільність російської політики експансії, підкорення і розправи над тими, хто зважився боротися. Цей репресивний сценарій був реалізований як після Полтавської битви, так і в ході численних каральних дій внаслідок російської окупації.
В ході Північної війни армія шведів здобула численні перемоги на території Речі Посполитої та Саксонії, що дало можливість королю Карлу ХІІ вийти на Москву. Було обрано південний шлях, і в планах шведів маршрут пролягав через Полтаву. В цій битві шведський король отримав несподіваного союзника – Івана Мазепу, раніше відомого як повністю лояльного до Петра І гетьмана, тому на боці шведів виступила частина українських козаків.
Ще від початку XVIII століття відносини гетьмана та московського царя були напруженими. Іван Мазепа бажав захистити автономію Гетьманщини, натомість політика Петра І свідчила про намір перетворити українські землі у рядові частни Московської держави. Саме тому Іван Мазепа переходить на бік Швеції, яка, на відміну від інших сусідів Гетьманщини, не була її потенційним ворогом.
Перед безпосередньою битвою Полтава кілька місяців була в облозі шведами. Вранці 8 липня шведська піхота розпочала штурм редутів, однак атака від самого початку була невдалою. Сили були нерівними. Російська армія переважала противника в десятки разів. Власне кількісна перевага московського війська і була однією з ключових причин поразки шведів та їх союзників.
11 липня була підписана капітуляційна угода, яка означала добровільну здачу в полон майже всієї шведської армії. Капітуляцію біля Переволочної зі шведського боку підписав Адам Левенгаупт, а з російського — Олександр Меншиков. Згідно з угодою, запорозьких козаків, які воювали на боці шведів, останні мали видати російській стороні, що означало майбутню страту. Самому Мазепі вдалося втекти в Молдову, а він сам і його соратники були піддані анафемі російською церквою та постійній демонізації у пропаганді Московії.
Для українців перемога Московського царства означала пришвидшення експансії та суттєве обмеження прав Козацько-Гетьманської держави. Лівобережжя практично повністю потрапило в залежність від Москви. Також поразка означала початок масштабного переслідування прихильників Мазепи, яких піддавали катуванням та страчували по всій території Гетьманщини.
Пізніше для російських самодержавців місце Полтавської битви стало своєрідним об'єктом паломництва: сюди приїздили Катерина І, Олександр Суворов, Олександр І та Микола І. Протягом наступних століть там побудували низку пам’ятників та музейний комплекс з метою звеличити російську перемогу. В тій чи іншій формі цей культ «перемоги під Полтавою» існував як у СРСР, так і в незалежній Україні. Переосмислення тих подій на державному рівні розпочалося лише після Революції Гідності та початку російської агресії.
В історії з Полтавською битвою, як і в інших епізодах російської експансії, імперська влада не зволікала з однозначністю оцінок та жорстокою розправою над опонентами. Після поразки шведів стосунки російської влади та українців будувалися на основі залякування, показових стратах, масових репресіях і каральних операціях, включно із пізнішою ліквідацією Запорізької Січі. За подібним сценарієм росіяни діяли і в контексті Громадянської війни після 1917 року, придушення селянських виступів кінця 1920-х, а також придушення національної боротьби УПА та їхніх послідовників.
Схожий почерк проглядається і сьогодні: після анексії Криму російська влада доклала всіх зусиль, щоб зробити півострів повністю «російським» та перетворити його на своєрідний символ сучасного імперіалізму. За аналогічним сценарієм окупант діяв і в Маріуполі, знищуючи навіть український орнамент на церквах, не кажучи про мову і культуру загалом. Сьогодні Росія, як і раніше, намагається перетворити захоплені території на зразкові символи своїх «перемог», однак історія ще не дописана і колись окуповані землі ще стануть вільними.