20 липня 1994 року тоді ще маловідомий голова радгоспу Олександр Лукашенко склав присягу президента Білорусі. Він прийшов до влади з репутацією господарника й борця з корупцією, однак дуже швидко почав вибудовувати авторитарний режим, орієнтований на Москву.
Вже у перші роки свого президентства Лукашенко розпочав наступ на ЗМІ і надалі його режим підпорядкував собі всю інформаційну сферу (сьогодні в Білорусі немає незалежних легальних медіа). У 1995 Лукашенко ініціював референдум щодо низки гуманітарних та внутрішньополітичних питань, за підсумками якого російська мова стала другою державною, що надалі спричинило тотальну русифікацію Білорусі. Також у 1990-х президент пішов на зближення з Росією і цей тандем зберігається донині.
У цей період Лукашенко вибудовував систему контролю та поступової концентрації влади в одних руках. Вже другі вибори 2001 року пройшли з численними порушеннями і це повторювалося на всіх наступних виборах донині. Лукашенко через референдум забезпечив собі право переобиратися нескінечну кількість разів і кожного разу перемагав у першому турі, формально набираючи понад 70% голосів.
Захоплення контролю над організацією псевдовиборів відбувалося паралельно з усуненням опозиції та систематичним переслідуванням інакомислення. Очевидно не випадковою була хвиля зникнень і вбивств опозиціонерів. Навесні і восени 1999 року в Мінську зникли ексглава МВС Юрій Захаренко, ексглава Центрвиборчкому Білорусі Віктор Гончар і бізнесмен Анатолій Красовський, що підтримував опозицію. Через 20 років колишній учасник «ескадронів смерті» Юрій Гаравський зізнався, що їх викрали і вбили бійці спеціального загону швидкого реагування (СОБР) внутрішніх військ МВС Білорусі.
Поряд з прямим переслідуванням опозиції білоруський режим формував умови національного і культурного поневолення, витіснення всього білоруського, сприяння русифікації, а також обмеження громадянської активності. Це виражалося як в спонуканні до самоцензури, так і в прямому кримінальному переслідуванні активістів.
До 2020-го розрив між реальною волею народу і державною пропагандою став занадто великим і після чергової імітації виборів тисячі білорусів вийшли на наймасовіший протест в історії країни. У демонстраціях взяли участь до пів мільйона громадян. Білоруська влада жорстоко придушила протести, внаслідок чого тисячі людей зазнали побоїв і опинилися у в'язницях, а лідери опозиції отримали багаторічні ув'язнення.
Після 2020-го білоруський режим перейшов до екстремальних заходів боротьби з інакомисленням. Протести після серпневих псевдовиборів продемонстрували слабкість реальної підтримки Лукашенка та чималий протестний потенціал білорусів. Однак «майданного» розвитку подій не було. Лукашенко залучив силові структури для фізичного пересідування протестувальників, а також влада ініціювала низку змін до законів задля спрощення ув’язнення опозиційно налаштованих громадян.
Посилення диктатури відбувалося паралельно із придушенням національних прагнень громадян. У Білорусі заборонено демонструвати чи навіть носити одяг із сполученням білого, червоного й білого кольорів, а справжня білоруська символіка (БЧБ-прапор і герб «Погоня») заборонена. Це відбувається паралельно з подальшим зрощенням кремлівського і лукашенківського режимів. З волі білоруського диктатора стало можливим вторгнення росіян в Україну з півночі і де-факто Лукашенко втягнув Білорусь у криваву російську війну. Тому потенційна поразка Росії може спричинити падіння не лише кремлівського режиму, але й завершення правління і білоруського диктатора.
