140 років тому народився видатний український військовий діяч Петро Болбочан, один з найбільш недооцінених постатей періоду Української революції та громадянської війни. Він представляв той прошарок української еліти, яка цінувала професіоналізм і далекоглядність, однак цього дуже бракувало керівництву УНР.
Петро Болбочан народився 5 (17) жовтня 1883 року на Бессарабії у родині священника. В юні роки він обрав шлях свого батька і діда, навчаючись у Кишинівській духовній семінарії. Проте згодом зацікавився військовою справою і вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, яке успішно закінчив 1909 року.
Під час Першої світової війни офіцер Болбочан був нагороджений двома орденами, а після бурхливих подій 1917-го активно долучився до розбудови війська УНР і брав участь в низці успішних військових операцій. На початку 1918 року він очолив Другий Запорізький курінь, з яким у лютому відбивав Київ від більшовиків.
Справді геніальною виявилася Кримська операція. Українське керівництво мало на меті звільнити Крим від більшовиків та приєднати до УНР. Німеччина тоді була союзником України, проте не підтримувала кримських амбіцій УНР, адже у визнаному нею Третьому універсалі півострів не був включений. «Запорожці» Петра Болбочана отримали завдання випередити німців і захопити Крим самостійно.
Кримська операція розпочалася у квітні 1918-го зі звільнення південних міст, зокрема Мелітополя. 22 квітня загону Болбочана вдалося прорвати більшовицьку оборону на півночі Криму та взяти під контроль транспортний вузол під Джанкоєм. Далі слідувала низка блискавичних перемог. До військ Петра Болбочана приєдналися кримськотатарські повстанці і протягом наступного тижня відбулися вирішальні битви за Сімферополь, Бахчисарай і Севастополь. Операція завершилася підняттям українського стягу над Чорноморським флотом.
Блискавичне взяття Криму було особистим тріумфом Болбочана, проте ненадовго. Німці все ж мали на меті контролювати півострів і протягом наступних днів велися перемовини, в яких керівництво УНР погодилося вивести свої сили із Криму. На правах автономії півострів був включений до Української держави, яку очолив гетьман Скоропадський.
Петро Болбочан підтримав Директорію та разом із Січовими Стрільцями брав участь у антигетьманському повстанні. Але наступні місяці для полковника видалися складними. Він керував обороною Лівобережжя під час чергового більшовицького наступу. Він постійно критикував безвідповідальну політику керівництва УНР, зокрема міністрів і був відсторонений від командування корпусом «Запорожців».
У січні 1919 року Петро Болбочан виступив із відкритим листом проти урядовців: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!..». Він критикував владу як за компроміси з комуністами, так і за непрофесіоналізм, ницість і недалекоглядність.
За наказом сотника Омеляна Волоха (який пізніше перейшов на бік комуністів) Болбочана заарештували, але навіть під вартою продовжив критикувати лідерів УНР. Його «Запорожці» вимагали звільнити полковника і на тлі катастроф на фронті його мали повернути до командування. Проте коли Болбочан приїхав до Проскурова, керівництво розцінило це як спробу захоплення влади і розпочалося нове слідство. 28 червня 1919 року його розстріляли на залізничній станції.
Розстріл Болбочана засудив В’ячеслав Липинський: «Такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору», — написав він та подав у відставку.
