Вже минуло вісім років як в Україні розпочалася офіційна декомунізація. 9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила пакет законів зі змінами вектора загальної гуманітарної політики держави, засудження комуністичного режиму та переосмислення власної історії.
Пакет законів, прийнятий у квітні 2015-го, включав власне засудження комуністичного режиму і заборону його символів; закон, яким запроваджувалася нова традиція відзначення Дня Перемоги; закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років», яким відкрилися можливості історикам вільно працювати з першоджерелами радянської доби; закон про врегулювання правового статусу борців за українську незалежість у ХХ столітті.
Центральним в пакеті законів, звичайно, було засудження радянського режиму із встановленням відповідальності за пропаганду комунізму. На його основі розпочалася всеукраїнська декомунізація — перейменування вулиць, сіл, міст, знесення пам’ятників діячам радянської епохи, а також створення нових наративів пам’яті про Другу світову війну і очищення від комуністичної символіки.
Передумовою цим законам став «ленінопад» — стихійне знесення пам’ятників радянському вождеві по всій Україні. Це почалося ще до Революції гідності, але саме вона стала каталізатором всеукраїнського відторгнення радянської ідентичност, яка за інерцією все ще залишалася в Україні.
Запит на переосмислення радянської доби і загалом наших стосунків з росією постійно зростав і бажання надати правильну оцінку Радянському Союзу було цілком закономірною вимогою часу. Проте у 2015 році далеко не всі оцінювали подібні нововведення позитивно. Критика декомунізації з боку проросійського електорату була очікуваною, але серед тих, хто засуджував ухвалені закони було також чимало ліволіберальної публіки (наприклад, відомий український письменник Сергій Жадан критикував перейменування вулиць та називав декомунізацію «закладеною бомбою»).
Негативну оцінку закону про декомунізацію у 2015 році надала і Венеційська комісія, члени якої розкритикували українських законотворців за буцімто суворі покарання за пропаганду комунізму та заборону Комуністичної партії. Критикували Україну і європейські ліві, зокрема німецькі та французькі соціалісти, для яких було неприйнятним зрівняння засудження комунізму на рівні із нацизмом.
Сьогодні вся ця критика виглядає досить безглуздо. Абсолютна більшістю українців мають чітке уявлення того, хто є ворогом і ми бачимо послідовність і спадковість кремлівської політики. Через роки після ухвалення закону про декомунізацію з’являються нові запити, зокрема на деколонізацію, тобто позбавлення звеличення імперської епохи. У березні цього року Верховна Рада ухвалила відповідний закон, чим розширила перелік топонімів, які варто перейменувати.
Декомунізація та подібна їй деколонізація — закономірна оцінка суверенною державою свого минулого. Комуністи принесли велику політичну, економічну, духовну та демографічну катастрофу нашому народу. Ця ідеологія десятиліттями руйнувала українське суспільство і від її наслідків позбутися не так просто. Окрім зовнішньої декомунізації (перейменування топонімів і знесення пам’ятників) українці потребують глибоких культурних змін: відходу від економічного патерналізму, переосмислення нав’язаного Україні атеїзму, повернення церквам їх храмів, які «націоналізували» більшовики тощо.
