Сьогодні виповнюється 40 років від запровадження воєнного стану в Польщі, що було відчайдушною спробою комуністів зупинити шлях польського народу до самостійності.
1980-і роки для наших сусідів стали десятиліттям боротьби та звільнення від комуністичного гніту. Ключову роль в цьому процесі зіграла незалежна профспілка «Солідарність», яка стала голосом і силою для втомленого від комунізму народу. Її члени багато років вели боротьбу, зазнали чималих втрат, але їх стійкість і згуртованість призвели до відродження незалежної Польщі.
В грудні 1981 року комуністична влада вирішила остаточно знищити опозиційний рух та «Солідарність». В ніч на 13 грудня керівництво Польщі оголосило в країні воєнний стан. Це означало запровадження військової диктатури (фактична влада перебувала в руках Військової ради національного порятунку) та розгортання репресивних дій проти учасників «Солідарності». До придушення антикомуністичних сил влада залучила всі доступні важелі пропаганди; генерали і політики нагнітали тривогу та розповідали про «небезпеку для країни» від «Солідарності».
Вже 13 грудня розпочалися обшуки та масові арешти позиції. Очільники незалежної профспілки опинилися за ґратами, місцевих лідерів переслідували, а будь-які зібрання чи страйки робітників оголошувалися незаконними і розганялися.
Після введення воєнного стану поліції дозволили використовувати зброю проти страйкарів. 16 грудня 1981 року відбулися масові побиття та розстріли шахтарів на шахті «Вужек», а наступного дня кривавими розправами завершився мітинг прихильників «Солідарності» у Гданську. Для придушення мирних зібрань комуністи вивели на вулицю військову техніку.
Після силових заходів члени профспілки на деякий час пішли у підпілля та створили окремий таємний комітет для координації дій, до якого увійшли авторитетні профспілкові діячі Збігнєв Буяк, Богдан Ліс, Владислав Фрасинюк, Владислав Гардек та інші. Воєнний стан і безчинства силового блоку комуністів лише посилили опозиційні настрої поляків. Непопулярна Компартія дедалі частіше сприймалася як зло та джерело насильства, беззаконня і кризи, в якій перебувала Польща.
Попри воєнний стан, «Солідарність» продовжила діяльність і вже наступного року поновилися масові акції. В умовах високої небезпеки опозиція тільки нарощувала силу і влада була вже неспроможна повністю знищити цей рух. В липні 1983 воєнний стан скасовано, а в другій половині 1980-х реальна влада Компартії безповоротно слабла. З 1988 року розпочинається кульмінаційний етап боротьби, який завершується демократичними виборами (з втратою влади комуністами), затвердженням нової Конституції та проголошенням ІІІ Речі Посполитої.
Польський національно-визвольний рух не можна уявити без активної участі Католицької церкви. Священники мали високий авторитет в суспільстві, а церква стала об’єднавчою силою. Католицька церква (і безпосередньо Ватикан) активно підтримувала опозицію (чого лише варта історія капелана «Солідарності» Єжи Пепелушка, замордованого комуністами за підтримку протестувальників). Небайдужість духівництва до проблем народу й його боротьби за свободу пізніше гарантувала Церкві велике значення у вже незалежній Польщі.
Польська боротьба за незалежність багато в чому перегукується з українськими подіями 8-річної давнини. Прагнення до свободи, національне відродження і антикомунізм характерні для багатьох пострадянських народів. 40-річний досвід сусідів може багато чому навчити українців (особливо як приклад декомунізації та включенні церкви в суспільні процеси).
