25 березня 1999 року в автокатастрофі загинув В’ячеслав Чорновіл. Він був одним з найвідоміших українських дисидентів і борців за незалежну демократичну Україну.
В’ячеслав Чорновіл був одним із засновників шістдесятницького руху разом з такими письменниками як Іван Дзюба та Василь Стус та іншими. Саме вони влаштували першу відкриту публічну акцію проти влади: під час показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» дисиденти виголосили антикомуністичні промови проти арештів інтелігенції.
Після цього виступу та низки антикомуністичних публікацій Чорновіл втрачає роботу і стає фігурантом низки розслідувань, пов’язаних з тиском і переслідуванням дисидентів. Перший судовий вирок передбачав три місяці громадських робіт, але це був лише початок. Далі він ще з більшим запалом працює над викривальними матеріалами про несправедливість радянської правоохоронної і судової системи, пише низку критичних праць («Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму») та поширює антикомуністичні статті через самвидав.
В ході операції «Блок» 1972 року Чорновіл був арештований поряд з іншими дисидентами. Цього разу вирок включав шість років позбавлення волі та ще три заслання. Половину цього терміну він провів у штрафних ізоляторах, адже неодноразово організовував голодування і виступи в’язнів.
В ув’язненні В’ячеслав Чорновіл продовжує писати про таборові будні, підтверджуючи свої попередні висновки про репресивність і антилюдяність радянської системи. 1978 року його прийняли до міжнародного ПЕН-клубу, а наступного року доєднався до Української Гельсінської групи.
Новий етап в житті політв’язня починається з 1985 року, коли в ході Перебудови для національно-визвольного руху відкриваються нові можливості. Політв’язень став постійним учасником низки мітингів у Львові за суверенітет України, а також налагоджував зв’язки українських борців за незалежність з дисидентами в інших республіках СРСР.
В 1989 році Чорновіл став членом Народного руху за перебудову (пізніше Народний Рух України), а в 1990-му обраний народним депутатом до Верховної Ради УРСР. Він голосував за проголошення українського суверенітету, проголошення незалежності України та за заборону Компартії.
В грудні 1991 року В’ячеслав Чорновіл взяв участь в президентських виборах, набравши понад 7,4 мільйона голосів (2 місце). Примітно, що більша частина населення Галичини проголосувало за нього, хоча по всій країні його агітація і зустрічі з виборцями усіляко блокувалися.
Чорновіл представляв саме ту реформаторську громадськість, яка бачила Україну частиною Заходу, державою з національною культурою та історією. Він налагоджував зв’язки з іноземними політиками (наприклад, з Маргарет Тетчер) та був прихильником рішучих реформ. Але більшість обрала повільний вихід з радянської реальності, що частково продовжується донині.
В 1998 році на парламентських виборах Народний рух України здобув друге місце і це був останній політичний здобуток Чорновола. 25 березня 1999 року він загинув у автокатастрофі недалеко від Борисполя. Повідомлення про раптову смерть політика шокувало Україну. Багато років тривало розслідування, але в 2014 році справу закрито, аварію визнано нещасним випадком (хоча родичі та політичні соратники В’ячеслава Чорновола вважали його смерть політичним вбивством).
