Рівно сім років тому в Києві протестувальники повалили пам’ятник Леніну. Це було не перше стихійне знесення комуністичного вождя, але з нього розпочався так званий «ленінопад».
Історія знесення комуністичних пам’ятників в Україні має не одне десятиліття. Відразу після здобуття незалежності більшість подібних монументів на заході України були демонтовані місцевою владою, однак Велика Україна все ще була всіяна радянськими ідолами. Хоча для більшості людей (особливо молоді) ці скульптури не мали того сентиментального значення, як за часів СРСР, однак ці символи все ще нависали над містами вже незалежної України, що було абсолютно нелогічно.
Після декомунізації Бессарабської площі 8 грудня 2013 року чимало шокованих настальгуючих за СРСР висловили обурення діям небайдужих активістів. Але тоді вже визріла та необхідна частина народу, яка не сприймала і не толерувала комуністичну спадщину на українських вулицях.
Взимку-навесні 2014 року в десятках міст і сіл руками небайдужих активістів чи комунальників за наказом місцевої влади були демонтовані як пам‘ятники Леніну, так і іншим діячам комуністичної епохи (як-от пам‘ятник Георгію Петровському у Дніпрі).
Ленінопад підвів післяреволюційну Україну до широкої дискусії щодо необхідності засудження комуністичної ідеології. Стихійне знесення Ленінів закономірно мало перейти в правове поле і вже у квітні 2015-го бажання українців позбутися радянського спадку трансформувалося в Закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) режимів. З дня набуття закону чинності публічне схвалення комуністичного спадку (у формі збереження пам‘ятників також) стало незаконним.
Сам факт повалення пам’ятників не є ані добрим, ані поганим, бо, оцінюючи конкретний приклад такого акту, слід зважати на постать і контекст. Це і є тією причиною, чому ленінопад є закономірним і справедливим актом, а, наприклад, знесення пам‘ятників батькам-засновникам в США – проявом деструктиву і дикунства.
Володимир Ленін є безпосереднім творцем радянської держави, без перебільшення, катом українського народу й автором того атеїстичного божевілля, в якому перебувала наша країна цілих 70 років. Зважаючи на все це, знесення його пам‘ятників та позбавлення публічного простору від прославляння комуністичного минулого є цивілізаційною необхідністю.
Але про повну декомунізацію говорити ще зарано, бо ми не позбулися повною мірою комуністичного і соціалістичного спадку в людських головах. Попри майже три десятиліття незалежності, ліві традиції все ще помітні в ставленні до праці, до ближнього, до держави та, звичайно, до місця релігії в житті людини і народу.
