10 серпня 1924 року народився відомий французький філософ Жан-Франсуа Ліотар. Він вважається класиком постмодернізму та одним з найвідоміших мислителів минулого століття.
Життя філософа припало на драматичний період міжвоєнного змагання ідеологій, Другої світової війни та зростання популярності лівих у другій половині ХХ століття. В молоді роки Ліотар, як і багато його сучасників, захопився лівими ідеями, зокрема ультралівим троцькістським трактуванням комунізму. Він навчався на філософському факультеті університету Сорбонни, де подібні ідеї не були рідкісними. В середині 1950-х він приєднався до ліворадикальної організації «Соціалізм або варварство», активність якої посприяла розгортанню протестів у травні 1968-го.. свідчить той факт, що учасники об’єднання трактували Радянський Союз як державу з бюрократично-капіталістичною системою.
Досвід участі в ультралівому русі — це важливий факт в біографії Ліотара, бо його філософські погляди неможливо відділити від лівої доктрини. Він намагався осучаснити Маркса і переосмислити класову боротьбу. Якщо Маркс робив акцент на боротьбу проти капіталізму, релігії та буржуазного способу життя, то Ліотар намагався деконструювати і заперечити фундаментальність всього, що в попередні періоди слугувало ціннісними орієнтирами.
Він рушив метанаративи і опори цивілізацій, які вже були «підпиляні» попередніми філософами (наприклад, Фрідріхом Ніцше). Основне нововведення, яке забезпечило Ліотару статус класика постмодерну, — це заперечення універсалізму, на якому будували свої концепції філософи минулого. Узагальнення і сталі поняття, якими оперували філософи раніше, Ліотар трактував хиткими і тимчасовими.
Немає нічого універсального, сталого і вічного, все є відносне, суб’єктивне і тимчасове — ось основне послання постмодерну. Жан-Франсуа Ліотар окреслив і систематизував дуже небезпечне уявлення про стан реальності, в якому немає місця об’єктивності і беззаперечної правди, але все являє собою тимчасове ситуативне еклектичне сполучення всього, що ми знаємо. Основна загроза даного погляду на реальність полягає в заперечення цінності та постійному скептицизмі до віковічних істин до визначення добра і зла, які людство черпало з релігійних наративів, які підтверджувалися досвідом.
Філософія Ліотара стосувалася не лише аналізу підходів, методів та «високих матерій», але мала і цілком практичі цілі. Він, як представник нових лівих, вбачав у постмодернізмі важіль впливу на суспільство та можливість перегляду «легалізуючих» макронаративів (основ політичного устрою, моральних норм, законів і загалом способу мислення). Прикро визнавати, але багато чого йому вдалося. В сучасному світі місце правди, об’єктивності й авторитетів стрімко падає, натомість зростає вага так званої «власної правди», яку людина може визначити сама.
Скептицизм до вічних цінностей, формування стереотипу помилковості минулого, дроблення правди і знецінення її універсальності – всьому цьому ми завдячуємо постмодернізму. Він дає переосмислення не лише модернізму (який, безперечно, вартий критики), але й усього ціннісного фундаменту людства.
