З цього дня 1938 року російську мову почали вивчати у всіх українських школах як одну із пріоритетних дисциплін. Здавалося б, немає нічого поганого в тому, щоб знати якомога більше мов, проте іноді вивчення чужої мови може не лише відбуватися за рахунок вивчення рідної мови, але й слугувати частиною політики асиміляції. Російська мова у всіх школах радянського Союзу – це не прагнення влади зробити нове покоління більш ерудованим, але усвідомлена політика “замішування” народів.
Історія наступу на українську мову включає як мінімум понад три століття (в цьому процесі важливе місце надавалося церковному питання, адже з підпорядкування церкви Москві та русифікації церковного життя почалася і русифікація всього народу). Весь цей час Україна була під фактичною окупацією Московської держави (а пізніше Російської імперії) та Радянського Союзу.
Водночас в історії русифікації у СРСР є чимало критиків. Разом із міфом про “подаровані Україні території” прихильники Радянського Союзу наводять приклад мовної політики 1920-х років, коли після приходу до влади комуністів нетривалий період українці отримали можливість навчатися рідною мовою в школі. В теорії – частково так: в перші роки існування СРСР комуністи намагалися заручитися підтримкою народів, які входили у склад колишньої Російської імперії, а тому протиставляли імперську політику новій комуністичній, яка в теорії мала відображати рівність народів.
Попри офіційну політику інтернаціоналізму та декларованого антиімперіалізму, Радянський Союз продовжив згубну практику асиміляції завойованих народів, запозичену в Московської імперії. Обов’язкове вивчення російської мови було політичним рішенням, щоб “зшити” всі народи СРСР в один і цей єдиний “радянський народ” мав розмовляти російською.
Це був штучний процес, якому частина населення чинила спротив. Найбільше опиралися русифікації ті, хто ще до окупації були учасниками національно-визвольного руху чи симпатизували їм.
Вивчення російської мови в Радянському Союзі було частиною формування радянського громадянина змалечку. За кілька десятиліть асиміляції та цілеспрямованого стирання національних ознак народів з’явився чималий прошарок людей, які ідентифікували себе не з народом, до якого належать, а з цією штучною радянською ідентичністю.
Тривала русифікація породила в багатьох українців відчуття меншовартості. Українська мова в Радянському Союзі існувала або в контексті демонстрації різноманітності народів, або як “мова села”. Дійсно, україномовні громадяни, які в силу тих чи інших обставин переїжджали у великі міста, зокрема і Київ, свідомо переходили на російську, щоб позбутися “ознаки провінційності”. Це породило серйозні проблеми національної ідентичності в громадян вже незалежної України.
Українська мова – це не лише засіб комунікації, але й складова нашої унікальності та окремішності серед інших народів. Коли Господь ще у Вавилоні розділив людей, то саме мова стала тим чинником, який визначав інакшість груп людей, що формували народи. І хоча з тих часів минуло тисячі років, проте і сьогодні мова є візитівкою нації, тією складовою, з якої починається знайомство із культурою конкретного народу.
Зневажливе ставлення до мовного питання, використання риторики, на кшталт “какая разница на каком язьіке” є симптомом імперсько-комуністичного спадку, який все ще присутній в пострадянській Україні. Замішування народів і поглинання культур – це класична ліва методика нівелювання природного стану речей. Саме тому для християн важливо відстояти і свою національну ідентичність через збереження мови та реукраїнізацію русифікованих українців.
