26 лютого 398 року Іоанн Златоуст призначений єпископом Константинополя. Його почали називати Златоустом за його дар оратора, який виражався у змістовних проповідях.
У дитинстві Іоанн отримав найкращу освіту, яка була йому доступна. Він жив у Антіохії – місті, де учнів Христа колись вперше почали називати «християнами». У ранніх 370-х роках, він почав своє монаше усамітнення, ведучи аскетичний спосіб життя. Згодом він почав служити у церкві, хоча і продовжував цінувати час для усамітнення та вести скромний спосіб життя.
Іоанн був призначений «лектором» – він відповідав за читання Писання під час служби, проте коли його хотіли поставити священиком, він усіма силами намагався уникнути цього. У одній зі своїх праць «Про священство» він пояснював своє небажання отримувати церковну посаду. Зокрема він писав: «Я не знаю, чи вдавалося комусь коли-небудь не отримувати насолоду від похвали. І якщо людина отримує від цього насолоду, то природно, що вона хоче отримати це. А якщо вона хоче отримати цю похвалу, то не може не боятись втратити її… Люди, які закохані в аплодисменти, страждають своїм духом не тільки тоді, коли їх звинувачують зненацька, але навіть коли не отримують постійної похвали». Проте врешті-решт, його висвятили у диякони (381 рік), а потім і у священики (386).
Під час свого служіння в Антіохії він відзначився як палкий проповідник, який закликав до чистоти віри та постійності. Він закликав прихожан не тільки відвідувати зібрання, але й пізнавати Бога через Його Слово. Він говорив: «Читання Святого Писання – це чудовий спосіб захиститися від гріха. Невігластво у Писанні – це велика скеля та глибока безодня; нічого не знати про божественні закони – це велика зрада спасіння». Іоанна Златоуста обурювало те, що люди радше бігли дивитися на кінні перегони, ніж слухати Боже Слово, про що він неодноразово також говорив у своїх проповідях.
Коли його хотіли призначити єпископом Константинополя, адже слава про його ораторські здібності вже вийшла далеко за межі Антіохії, він відмовлявся. Але згодом його викрали та доставили до столиці, де він був змушений прийняти служіння єпископа. Такий хід обставин Іоанн прийняв як Боже провидіння. Проте перебування на новому місці не змінило його риторики: він ще більше говорив про неправильність бездумного витрачання коштів та необхідності вести більш скромне життя. Проте такі промови не вписувалися у загальний контекст – його оточували знатні люди та багаті представники духовенства, яким були такі слова не до вподоби.
Коли Іоанн Златоуст став архієпископом Константинополя, він продавав дорогі твори мистецтва, які придбали його попередники. Він відмовився проводити затратні обідні вечори і не їздив на колісниці. Вже за перший рік Златоуст заощадив на собі достатньо коштів для побудови лікарні.
Невдоволення інших його поглядами та радикальністю призвело до того, що його він був двічі вигнаний з Константинополя. Його перше заслання тривало кілька днів, адже землетрус у столиці переконав імператрицю, яка влаштувала вигнання Іоанна, просити його повернутися. Його друге вигнання тривало три роки, завдавши значної шкоди його здоров’ю і врешті-решти вбивши його у 407 році.
