«Читаючи Біблію, з перших її сторінок відкриваємо, що Бог до нас промовляє» (Іван Павло ІI).
Цьогоріч спільнота Острозької академії відзначає три визначні ювілеї: 500 років з дня народження князя Василя Костянтина Острозького, 450 років Острозької академії та 445 років Острозької Біблії. Це фантастичні ювілеї! Хай їхнє відзначення стане новим благословенням для українського народу загалом, для Острога і для Острозької академії.
Епіграфом до цих роздумів нехай послужать слова св. Папи Івана Павла ІІ: «Читаючи Біблію, з перших її сторінок відкриваємо, що Бог до нас промовляє». Під час свого паломництва до України 2001 року Папа Іван Павло ІІ запросив українців у кілька захопливих мандрівок, з-посеред яких одна з найважливіших — це мандрівка у світ Біблії.
Здається, немає людини, яка б, стоячи на цій землі ніби на долоні Всесвіту, ніколи не затремтіла від холоду, ніколи не відчула великої самоти. І водночас немає людини, яка б, занурившись у Біблію, не відчула, що холод і самота поволі зникають, а відчайдушний монолог людини непомітно переходить у діалог. Кожен, хто пережив такі хвилини, щасливий, бо відчув присутність Отця – тобто відчув розкіш усвідомлення, що, як сказала колись поетеса Атена Пашко, «мене немає в однині».
Бог промовляє до нас повсякчас, часом криком кричить, а ми здебільшого Його не чуємо і в калейдоскопі мінливих подій не розрізняємо Його промовисте есперанто. Тому лише від нашого духовного слуху залежить, чи ми почуємо Його голос, чи й далі сиротливо блукатимемо у холоді й самоті.
Поняття «мовчазного Бога» є одним із найбільших засліплень людини. Бог промовляє до нас через кожен феномен життя, починаючи від світил, які поставлені на небесній тверді, «щоб відділяти день від ночі й бути знаками для пір року» (Буття 1:14), і закінчуючи дивом найменшої зеленої бадилинки, у тендітній структурі якої записана певна формула світобудови.
Ми живемо всередині самої субстанції Логосу, в океані численних Божих «підказок» — і треба ж такої іронії: свою сліпоту ми елоквентно називаємо «мовчазністю Бога»! Тоді як насправді кожен християнин має стати власником «камери нічного бачення»: там, де інші бачать глуху темінь, він має бути спроможним відслідкувати жвавий рух, спалахи емоцій, буяння життя.
Тому маємо стати ще й перекладачами з тієї єдиної мови, яку не вчать на жодному філологічному факультеті, проте саме вона і є тією прамовою, що її зреклися будівничі Вавилонської вежі. Якщо ми не будемо постійно декодувати цю таємничу мову, то суспільство невпинно будуватиме нові гордовиті вежі, муруючи їхні стіни не з «живого каміння» віри, а з сизіфового «каміння» ілюзій.
У Книзі Буття Господь називає світло — днем, а темряву — ніччю; називає небо, землю, моря, всіляке створіння і нарешті — людину. Все назване Богом починає існувати, сповнюватися сенсу буття і дарованої Богом гідності. Звідси постає важлива для нас настанова: шанувати створений Богом світ, визнавати величний сенс його будови. Все, що Господь наділив гідністю, людина хай не зневажає. За все, що постало з волі Божої, людина хай складає подяку Творцеві.
Шануймо життя в усіх його проявах, навчаючись дивитися на нього з вічної біблійної перспективи. Будьмо співтворцями Господеві, називаючи нові речі, яких Він доручив нам покликати до існування; наділяймо ті нові речі Господньою гідністю — і тоді самі будемо жити в гідному світі, де не буде ні кривди, ні зла.
Тільки той може сказати, що чудес не буває, в кому вміння бачити чудесне цілком атрофоване. Натомість людина віри просто просякнута чудом; вона бачить його повсюдно і повсякчас, але що головне: вона сама стає джерелом чуда, бо своєю вірою здатна повернути зір незрячому, надією – напоїти спраглого, а своєю любов’ю здатна зцілити себе й ближнього свого.
Так Боже Слово, яке ми пізнаємо через Біблію, надає значення всім нашим словам і вчинкам, визволяючи їх від хаосу безнадії. Саме Біблія подарувала людству ритм історичного часу, розмістила людські вчинки на стрімкій часовій осі, дала поняття альфи й омеги, початку й кінця, які можуть настати лише з Христом, а тому не можуть не бути наповненими надією й оптимізмом.
У час війни кожен із нас знаходить у Біблії ті вірші, які особливо резонують із нашими почуваннями. Такими є Божі слова з Євангелія від Матея (25:35–36): «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене». Це — пряма вказівка нам відчути серцем голод і спрагу воїна «на нулю», біль полоненого в російських катівнях чи біль біженця та переміщених осіб. Для всіх, хто в час війни ризикує своїм життям задля високої людинолюбної мети, визначальним стає Ісусове запевнення: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде» (Мт. 10:39).
Не одного з нас жахає, в яку руїну перетворює ворог українські міста й нашу благодатну землю. І зростає тривога: як вижити нам під час війни й після неї? Тут знову Боже Слово заспокоює нас: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? ... Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6:31-33). І душпастирі, і педагоги, яких жахає, як багато людей у час воєнних лихоліть зрікаються одвічних цінностей, мають важливе віконечко для надії. Це слова пророка Єремії: «Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці» (Єр. 31:33).
Доки людина сприймає моральні цінності як примус, вона легко зрікається їх, коли життєві інтереси стають важливішими. Це означає, що Божі заповіді були записані тільки в розумі. А якщо людина погоджується вписати Закон Божий у своє серце, вона живе згідно з ним добровільно, з власної волі. І тоді не зраджує його під тиском обставин. Отож розгадка проста: вкладаймо цінності не лише в розум, а й у серце людини!
Особливо болісною є тема, яку важко сприйняти, а ще важче – точно описати. Доречно згадати слова середньовічного богослова Тертуліана: «Вірю, бо це – абсурдно». У час війни вони згадуються особливо тоді, коли чуємо заповідь Ісуса: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» (Мт. 5,43-44). Мало хто в нинішній Україні готовий прийняти ці слова і йти за ними.
Але в цьому й полягає величезна духовна загроза. Бо, відкидаючи ці слова, ми робимо саме те, що чинить головний володар Темряви – сатана. Саме він відкидає авторитет Бога, що є Світлом для всього світу. Слово Боже остерігає нас перед ненавистю, яка є інструментом темряви. Тому кожен, хто відкидає Слово Боже, – стає на бік Темряви. Борючись із темрявою, ми можемо й не помітити, як заразилися від неї й просяклися ненавистю.
Незмінно актуальною для України залишається біблійна історія Рахилі, яка плаче над своїми вбитими дітьми. Українці давно створили колядку «Не плач, Рахиле», в якій українська історія точно лягла на історію біблійну. Нинішня війна лише підсилила цю біблійну паралель: «За любов народу кров немов воду ворог розливає, тіло вбиває. Душа безсмертна, невинні жертви – зате осталась в пам’яті слава». Воістину, ніби й нічого не змінилося!
Проте цей перегук епох має символічне значення. Ми стаємо однією з ланок довгого ланцюга поколінь, які вирішують одне й те саме завдання: здобутися на солідарність і взаємопідтримку, щоб вистояти в боротьбі зі злом. Обличчя того зла міняються, а кримінальна його суть – ні. Тому всі наші воїни на фронті, волонтери в тилу, бійці інформаційного фронту, доброчинці по всьому світу – всі ми є побратимами нашим попередникам, які, як відомо, «зродилися великої години». Усі передаємо з рук у руки естафетну паличку боротьби за долю і волю України.
Саме ця невпинна потреба виборювати собі місце під сонцем часом стає причиною для згіршення. Ми не раз із гіркотою казали, що український народ був в історії особливо люблений Богом, бо завжди міг прикласти до себе відомі Господні слова з Об’явлення: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того» (Об. 3:19).
Руйнація нашої долі була ретельною і методичною. Важливо, однак, зауважити, що випробування, які посилає Господь своїм улюбленим, дуже часто обертаються Його благословенням. Як казав Тертуліан, «кров мучеників – насіння Церкви». Дозволю собі перефразувати цей вислів: кров новітніх мучеників України — насіння її преображеного майбутнього. Для всіх, хто сумнівається в цьому, опорою залишаються новозавітні слова: «Неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18:27).
Господні діла дивні, але не жорстокі. Чи не є українські революції на Майдані знаком того, що дух українства вже визрів, але ще потребує словесного окреслення, концептуальної огранки, називання власним іменем – ніби та худоба, птаство небесне чи звірина польова, що вже прийшли були в цей світ, але ще очікували свого імені, вимовленого Адамом (Буття 2:19-20)?
Українство загалом, а Церкви зокрема, відчайдушно шукають свою модерну ідентичність. Більшість наших нинішніх проблем походять від того, що ми не знаємо, ким ми є. Ми хвалимося київським благочестям, але чи можемо подати його світові у чітких і зрозумілих термінах?
Утім, мало відповісти на запитання «Хто ми?». Важливо замислитися і над іншим: «Для чого ми?». Якою мала б бути пропозиція християнського Києва для сучасного світу? Чим вона може привабити новітню цивілізацію, не створюючи враження суто політичних амбіцій? І яким має бути той другий Єрусалим, курс на який ми постійно декларуємо у своїй історії?
Питання «Хто ми?» має за собою важливу біблійну паралель. У Євангелії від Матея (16:15-16) Ісус запитує Своїх учнів: «На вашу думку – хто я?» Це не просто людська цікавість, бо відразу після відповіді Петра, що Ісус є Христос, Син Бога Живого, настає космогонічний акт закладення Церкви, вручення Петрові ключів від Царства Небесного. Отож не для Ісуса була потрібною ця відповідь – адже Він і без цього знав, що Він Син Божий. Вона була потрібною людям, які повинні були упізнати Месію, вирізнити Його, Воплоченого, з-поміж численних тогочасних псевдомесій.
Отож цей акт упізнання Бога Живого мусить бути відтворений у душі кожного християнина в усі часи й епохи. Без цього ми не зможемо бути живою часточкою того живого каменя, на якому Ісус збудував Свою Церкву.
Тому важливо серед галасливої какофонії нашого життя почути тихе Господнє запитання: «За що ви маєте Мій голос, який промовляє до Вас із Біблії?» і дати на нього чітку відповідь: «Це – голос Бога, Який промовляє до нас повсякчас». Зуміймо знову почути оте Ісусове: «На вашу думку – хто я?» і знову дати на нього основоположну відповідь: «Ти – Христос, Син Бога Живого!»
Мирослав Маринович