Багато років Росія фінансує пропаганду, націлену як на Захід, так і на Україну. Під час повномасштабної війни вони увімкнули всі можливі канали та використали новітні засоби для поширення вигідних наративів, які приносять інформаційну вигоду для Кремля.
Російська внутрішня пропаганда для українців часто виглядає кумедно і безглуздо, однак вона залишається дієвою, бо не ми є аудиторією «розп’ятих хлопчиків». Значно складнішою і підступнішою є пропаганда Кремля для зовнішнього споживача. Пропонуємо вам аналіз популярних наративів російської пропаганди для західної та української аудиторії.
1. Росія — сучасна і прогресивна?
2022 рік. Світ побачив кадри з Бучі та Ірпеня і враження від російських злочинів викликали здебільшого лють і огиду. Прямі заперечення Кремля працювали не дуже добре, а Росія у світі сприймалася як очевидний агресор.
Один з перших наративів, спрямованих на зовнішню аудиторію полягав у демонстрації позитивних сторін Росії, які не були б пов’язані з війною. Вже у 2022 році в соцмережах з’явилася хвиля рекламних дописів із зображенням естетичних краєвидів Москви чи Санкт-Петербургу, зображень російської природи, технологічності й зручності російської столиці й загалом дописів про переваги життя в Москві. Аудиторією такої реклами були як європейці, так і мешканці найвіддаленіших куточків світу. Цікаво, що схвальні коментарі випадково чи ні залишали здебільшого користувачі з Росії, Африки та Балкан.
Побудова технологічного і сучасного образу Росії не обмежилася рекламою в соцмережах. Згадати хоча б візит сумнозвісного Такера Карлсона і відео в якому він демонструє його награне здивування, розглядаючи товар в російському супермаркеті. Якщо українці сприймали це як привід для жартів, то для американської аудиторії подавалося чітке послання: «Виходить Росія не така вже й дика та відстала? Якщо Росія така технологізована, то вона може бути сильнішою, ніж ми думаємо».
Особливо цинічно виглядали спроби продемонструвати «сучасність і розбудову» на прикладі Маріуполя. В різних соцмережах (особливо ТікТок) російські пропагандисти вихвалялися новобудовами, зведеними на місці масових поховань та зруйнованих будинків.
Однак образ російського прогресу явно оминув території за межами мегаполісів. Давній жарт про «чи є життя за межами МКАДу (Московська кільцева автомобільна дорога – прим. авт.)?» все ще актуальний. Цілий калейдоскоп справжньої російської реальності відкривається в інтерв’ю з військовополоненими, які розповідають про низький рівень життя, відсутність роботи й перспектив (що штовхає їх на підписання контракту), відсутність комунікацій та банальних ознак цивілізації, як-от газ, водопровід чи каналізація.
2. Росія як спокуса для правих
Протягом останнього десятиліття Кремль намагався спіймати хвилю антиліберальних та антиглобалістських настроїв. Вони досить успішно налагоджували стосунки та навіть фінансували умовно праві рухи в Європі (фінансування німецької партії «Альтернатива для Німеччини», зв’язки з французьким Національним фронтом і чинною угорською владою). Проте цей тандем дуже дивний і поверховий, адже деякі західні праві «закохані» не в реальну Росію, а в її гроші та штучно створений образ «альтернативи» західному мейнстриму.
Німецькі, французькі та угорські праві здобули популярність в тому числі шляхом протидії ісламізації та неконтрольованої міграції. Але масова ісламізація Росії залишається поза їх увагою, як і тотальне сприяння Кремлем привілейованого становища для лояльних режиму чеченських кланів, лояльних до Кадирова й Путіна. Ця сторона російської реальності практично не висвітлюється. Пропагандисти й придворні співаки голосно повторюють фанатичне «Я русский!», однак дедалі більші натовпи в Москві схиляються, здійснюючи намаз, а православні храми залишаються напівпорожніми.
Московська Соборна мечеть під час святкування Курбан-Байраму
Яскравим прикладом ісламізації Росії є зростання запиту на побудову нових мечетей. Торік розгорівся скандал в Москві щодо будівництва найбільшої в Європі мечеті на 40-60 тисяч відвідувачів. Її зведення планувалося біля православного храму на Святому озері. Будівництво перенесли в інше місце, однак таке масштабне місце поклоніння мусульман в Москві все ж буде.
Чи відомо прихильникам німецьких, французьких та угорських правих, що найбільша мечеть в Європі буде в Москві? Навряд. Так само як не афішується на Заході залучення українських дітей з окупованих територій до ісламістських таборів у Чечні або замовчується вплив кадирівських кланів на публічний позитивний образ ісламу в Росії.
3. Церква. Але яка?
З початку повномасштабного російського вторгнення СБУ виявила чимало колаборантів серед духівництва УПЦ (МП). Щобільше, очевидну підозру українців до них та перевірки їхніх дій російська пропаганда трактує як переслідування християн. Це звинувачення абсурдне з кількох причин:
По-перше, Україна не переслідує нікого з релігійних мотивів. Причини розслідування діяльності кліриків УПЦ (МП) стосуються винятково їхньої колабораційної та агентурної роботи. Духовні практики і традиції православ’я ніяк не пов’язані з роботою СБУ.
По-друге, Україна є поліконфесійною країною, в якій люди різних релігій, зокрема християни різних конфесій, можуть вільно сповідувати свою віру, поширювати свої релігійні погляди за межами культових споруд, а державне регулювання цієї сфери є мінімальним.
Священник УПЦ Андрій Павленко, засуджений на 12 років позбавлення волі за колабораціонізм і передачу даних про чисельність військових ЗСУ та техніку російським офіцерам.
Успішність російської пропаганди, що «Україна переслідує церкву» стоїть на банальному нерозумінні історії та суті традиції православ’я в Україні, стосунків УПЦ (МП) з державою та історії зв’язку церков зі спецслужбами в радянські часи. Абсолютна більшість людей на заході не знають про фактичну анексію українського православ’я московським у XVII століття, наслідки русифікації та зрощення церкви й державного апарату в Російській імперії, а також про «перезавантаження» РПЦ руками комуністів у 1943 році.
Іншою стороною пропагандистського кейсу про церкву є стереотип про особливу російську духовність, що виявляється у публічному схвалення РПЦ Кремлем, а Кремля російським православним кліром. Обрядовість цих стосунків може захоплювати людей на Заході, які не до кінця розуміють їхню суть, але хибно ототожнюють присутність Путіна в храмах або священників РПЦ на світських заходах із домінуванням християнства.
4. Альтернативність
У сусіда завжди трава зеленіша і добре там, де нас нема. Користуючись слабкою проінформованістю європейців та американців щодо українських і російських реалій, російські пропагандисти навчилися використовувати проблеми західного суспільства, щоб представляти свою «цивілізацію» як альтернативу.
Російська пропаганда на заході та вибудовування позиції деяких проросійських політичних сил базувалася на уявленні про західну цивілізацію як таку, що вичерпала себе. Вони досить вміло спекулювали темами нелегальної міграції, гендерної та ЛГБТ-пропаганди, морального та культурного занепаду Заходу, бюрократичної структури ЄС, яка не відповідає запитам суспільства тощо.
На противагу цьому, ліберальні журналісти Заходу намагаються представити ці звинувачення як російський наратив, часом замовчуючи реальні проблеми. Ці проблеми глибокі і вимагають конструктивного аналізу та пошуку рішення. Проте російська агентура і пропаганда, присутні всередині європейського істеблішменту, часто працює проти цих позитивних процесів. Коли впливові ліберальні медіа роками поширюють ідеологічно заангажовані матеріали, то критики їхньої позиції, серед яких чимало консерваторів, втрачають довіру до їхнього голосу. І ця часом надмірна недовіра правих своїм локальним медіа грає на руку Росії, яка через свої англомовні медіа отримує доступ до їхньої уваги.
Одним з наративів, який сприяв успіху російської пропаганди є теза про те, що Україна є як периферією «пробудженого» (woke) ліволіберального світу. Хоча безвідповідальна соціальна політика України по деяких напрямках давала підстави на користь цього твердження (підтримка ЛГБТ-руху частиною поточної влади, та проведення відповідних заходів за їхнього сприяння), однак Україна ані юридично, ані соціально не підпадає під еталон бажаної політики лівих. Адже їхній бажаний порядок денний включає системну гендерну освіту, сприяння трансгендерності серед дітей, легальність евтаназії, офіційне визнання одностатевих стосунків і всиновлення такими парами дітей тощо.
Російські медійні стратегії у світі значно складніші за просте чорно-біле сприйняття тих чи інших проблем. Вони переплітають правду з брехнею і в сукупності з маніпуляціями та спрощенням вибудовують альтернативні позиції не лише щодо внутрішніх проблем Заходу, але й щодо процесів в інших країнах. Яскравим прикладом цього є спекуляції довкола глобалізму: Росія позиціонує себе як ворога глобальних еліт, однак при цьому проводить політику асиміляції та змішування народів, а також втручається у справи близьких і далеких сусідів, розв’язує війни і намагається потрапити до іншого глобального табору, але вже під домінуванням Китаю.
5. Ностальгія і закоханість в російську культуру
Для українців російські пропагандисти підготували наративи ностальгії та «спільної» історії. Відверте прославлення радянського режиму часто поступається прихованій і не такій очевидній пропаганді. З початком повномасштабної війни більшість українців дуже негативно чи просто скептично ставиться до радянського ура-патріотизму, культу 9 травня і армійської спільності. Тому росіяни використовують нагадування і сентиментальні образи фізичних та культурних атрибутів, які не пов’язані з війною, але так відрізняли пострадянські країни від «чужого» західного світу.
Ностальгічні дописи на платформі Facebook
Це часто можна помітити в проплачених рекламних дописах в соціальних мережах, де із використовуються фото радянських 1970-80-х років з душевними коментарями про «зрозумілі мирні часи», про «найсмачніше радянське морозиво», «відкритість і простоту» людей минулого тощо. Мета такого контенту — викликати ностальгію, зменшити емоційний і культурний розрив між українцями та росіянами старшого покоління. Це також спосіб залучити українську аудиторію до спільнот, в яких між публікацією фотографій радянської доби простежуються конкретні наративи: «ми все одно один народ», «раніше у війнах був зрозумілий ворог, а тепер свої проти своїх», «звичайні росіяни такі ж як і ми» тощо...
Душевні історії про радянське минуле — це дієва, але досить обмежена пропаганда, адже з плином часу ті, кому менше 40 років не асоціюють свою юність із СРСР. Для молодших поколінь російська пропаганда знайшла підхід в романтизації та ностальгії за 1990-2000-ми, коли нібито все було так мирно, а український і російський народи були близькими і по-справжньому братніми. Тут і згадки про спільну культуру, подібний контент, який формував покоління, музику, кіно серіали 1990-2000-х років, які заполонили українське телебачення, котрі зрозуміє лише «наша людина» і це все накладається на емоційне виснаження затяжної війни.
Росіяни у своїй пропаганді не винаходять нічого справді нового. Це ті ж самі образи радянської ідеології про спорідненість українського, білоруського, російського народів, але також це багато в чому робота для подолання великого відкату назад у стосунках. Росіяни роблять ставку на це «культурне» повернення, тому завдання українців — стежити за власним сприйняттям подібних наративів і викривати цю пропаганду в українському просторі.
Російська пропаганда буває справді різноманітною. Її основне завдання — посіяти сумнів і ностальгію, зруйнувати однозначність засудження російської агресії та змусити всіх довкола винити якусь третю сторону в бідах, які принесла російська армія.
