Цими днями стало відомо про смерть відомого українського дисидента Василя Овсієнка. Він помер на 75-ому році життя, присвятивши багато років боротьбі за незалежність України, включно з перебуванням в радянських місцях несвободи. Серед численних порушених проти Овсієнка судових справ за часів СРСР — є те, що він буцімто відірвав міліціонерові два ґудзики…
«Друзі, погана новина, — написав на своїй Фейсбук-сторінці Вахтанг Кіпіані, — Не стало Василя Овсієнка – людини численних чеснот, християнина, українського філолога, редактора, літописця руху опору, популяризатора життя і творчості Василя Стуса та інших дисидентів, політв’язня брєжнєвсько-горбачовських таборів…».
Василь Овсієнко помер після тривалої боротьби з хворобою, гідно завершивши плідний життєвий шлях.
Що варто знати про Василя Овсієнка?
- Формування світогляду: від комсомольця — до «самвидаву».
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 в селі Ставки, Житомирської області. Після закінчення школи працював у колгоспі, але вже у 18-річному віці отримав роботу в районній газеті села Народичі в рідній області. На тому етапі життя Овсієнко ще не мав активної громадянської позиції та рефлексував про це так:
«Та певно ж, був я комсомольцем, може, навіть щирим. З 14 років. Навіть думав, що в партію колись вступлю. Але коли походив по тих убогих поліських хатах, то закралися в мені поважні сумніви: щось воно не так у нашому суспільстві. Забагато брехні. І ніби й сам уже забріхуюсь… Таки так: ось недавно доскіпливий мій приятель Вахтанґ Кіпіані переглянув мої дописи в підшивці тих “Жовтневих зір” та й жартома кпинить з мене, що я в них – щирий комсомолець і навіть атеїст. Чого ж ви хочете: на редактора було покладено обов’язки цензора».
Студенти Київського університету Василь Овсієнко, Тамара Ковтун, Ліда Гицайло, Люба Маринченко на шкільній практиці на Херсонщині.
В 1967 році Василь почав навчання на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, яке тривало 5 років. Навчання на філолога в радянську добру, або штовхало людину до компромісу з цінностями СРСР, або навпаки — загартовувало справжній патріотизм. Овсієнко згадував: «Бути українським філологом, ба, просто українцем у Києві – це означало постійно перебувати в стані конфронтації з оточенням. “Ты из Западной? Из Закарпатья? Колхозник! А я не понимаю! Да говори ты на человеческом языке!”».
Під цим тиском майбутній дисидент читав багато літератури, яка формувала його патріотичне світосприйняття. Серед цих робіт: стаття Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?» (чит.), «Історія русів» невідомого автора кінця XVIII століття (чит.) та праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» (чит.). Саме з останньої праці почався «самвидав» Василя Овсієнко, адже працю Дзюби він активно поширював серед інших студентів. Вже через 4 роки він допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.
У віці 23 років Василь почав працювати учителем української мови та літератури в с. Ташань (Київської обл.). Він згадував про це так: «До педагогічної практики восени 1971 року я побоювався школи, а тут відчув, що міг би бути добрим учителем. (…) Я побачив, що людська маса, відірвана від рідної мови, позбувається національної самосвідомости і дрейфує в історичне небуття. А моя професія україніста в Україні виявляється неперспективною, непотрібною, ба, небажаною і навіть небезпечною для влади….». Там Овсієнко написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників» та робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
Дисидентський рух у СРСР.
- Перший арешт та «профілактика» в Київському КДБ.
«14 січня 1972 року мій однокурсник Валентин Лисиця (родом з Борисполя) покликав мене в кімнату своєї дівчини Галі і сказав, що в Києві вже третій день ідуть арешти і обшуки. Що заарештовані Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, у Львові – Стефанія Шабатура, Ірина та Ігор Калинці і ще багато інших – То це що виходить… – розпачливо мовив я».
Через рік після початку роботи вчителем, 5 березня 1973 р., Василя заарештували. Його звинуватили у проведенні антирадянської агітації та пропаганди у формі розповсюдження літератури самвидаву. Через 9 місяців судового процесу Овсієнко, разом із Пронюком і Лісовим, був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.
«Тут третина засуджених – такі ж як я, за антирадянську агітацію і пропаганду. Декотрі так само недосвідчені в подібних справах і теж пережили схожу до моєї драму шантажу і лукавого визнання вини. Одразу полегшало на душі: не я один такий. Авжеж: не мавши ніякого гарту, у свої 23 роки постати сам-на-сам проти такої страшної репресивної махини, яка перед тобою видушила десятки мільйонів людей, протистояти їй цілий рік, не маючи з ким порадитися, – не кожному під силу… Мене познайомили зі старійшинами. Це українські повстанці. Люди рідкісних біоґрафій, твердої позиції і високої моралі…»
Там, у мордовських таборах, він брав участь в акціях протесту.
5 березня 1977 р. Василя Овсієнка звільнили. Він жив під адміністративним наглядом у рідному селі та працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував листування з політв’язнями та їхніми родинами, опублікував спогади про події в мордовських таборах в «Хронике текущих событий».
Василь Овсієнко показує одяг в який одягали ув’язнених в таборі та ключі від камер. Джерело фото: сайт 20хвилин.
- Другий арешт та два ґудзики міліціонера.
Через півтора роки на свободі, Овсієнко знову був незаконно затриманий та засуджений до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Підстава? До нього приїхали члени Української Гельсінської групи Оксана Мешко та Ольга Бабич-Орлової, проти яких він відмовився свідчити. Щобільше, Овсієнко подав на міліціонерів і кадебіста в суд, бо був затриманий з порушенням процедури затримання. Унаслідок цього проти нього самого 1 грудня 1978 р. було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики…
«Покази пишу власноручно, щоб не було перекручень, доводжу безґлуздість звинувачення. Але що доводити очевидне людям, які добре знають, як воно було, але виконують завдання своєї партії та її “бойового авангарду” – КГБ, керуючись при цьому не доказами, а “соціялістичною правосвідомістю” та “внутрішнім переконанням”? Що з ними говорити про совість, коли вона в них – партійна?»
Пропагандистський радянський плакат про міліціонерів. Джерело: Історична правда.
7—8 лютого 1979 р. Овсієнко був засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Внаслідок цих подій, його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ, Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень, Житомирської обл.). Під час ув’язнення відмовився свідчити проти Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура.
- Третій арешт та помилування.
В 1981 р., всього за 10 років до проголошення Незалежності України, Василь Овсієнко був втретє засуджений. На суд привели фальшивого «свідка» Галину Петровську, яка мусила засвідчити, що Овсієнко намагався її зґвалтувати. Проте жінка розплакалась у залі суду:
«Мабуть, її мучило сумління: її приневолювали розіграти сцену зі “спробою зґвалтування”, а вона ж бачила, хто я такий, і не хотіла виконувати таку ганебну роль. Мабуть, тоді відрапортувала, що об’єкт не піддається на її зваби. Я чітко усвідомлював своє становище і про всяк випадок вулицями села ходив обачно: де люди тримаються за метр від машини – я за два. Жодного разу я не порушив режиму нагляду».
9 червня 1981 р. проти Овсієнка порушили справу за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності Української Гельсінської спілки. Він відмовився. Овсієнко був засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 р. і карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, з 8 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. У цій зоні вже були Левко Лукיяненко, Василь Стус, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Семен Скалич (Покутник), Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко.
Василь Овсієнко згадує, що його тоді одягнули за «передостанньою модою»: смугасті штани, куртка, бушлат, навіть шапка смугаста. Чому передостання? Бо т.зв. «остання мода» — це домовина… Умови перебування в цьому місці несвободи були суворі. Нари були важкі для сну, зроблені так, щоб було зручно робити обшуки. Варти було у 2-3 рази більше за в’язнів. Приміщення закриті, заґратовані. Туалет стояв посеред камери, без стін та перегородок: «Без сорому казка: ця туалетна проблема в камерах – одна з найтяжчих психологічних тортур. Доки вибереш той момент, коли ніхто не їсть, не молиться… Сидиш, як на пיєдесталі, нічим не прихищений». Пізніше політичні в’язні змогли вибороти дерев’яні дошки навколо туалету. Подібні труднощі стосувались одягу, прання, роботи, відпочинку та спілкування в’язнів з рідними.
Василь Овсієнко тримає свою книгу про Василя Стуса та інших дисидентів.
Там Овсієнко брав участь в акціях протесту.
12 серпня 1988 року, без клопотання, Овсієнко був помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.
- Активна громадська діяльність та Незалежність України!
«Справді, ми відчували, як сміливіші люди горнуться до нас, недавніх політвיязнів, як нас шанують, як опадає страх, як наростає в суспільстві піднесення, створюється критична маса для рішучого наступу. Нам не можна було поступатися, бо на нас дивилися люди».
У вересні 1988 р. Василь Овсієнко увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки, де пізніше став головою Житомирської філії. У листопаді 1989 р. взяв участь в експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.
«Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру – я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди. Бо Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, каже Микола Руденко».
Після отримання Україною незалежності, Василь Овсієнко долучився до активної громадської діяльності, розуміючи, що ще триває боротьба за повну ідеологічну незалежність. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 він став заступником голови Республіканської християнської партії. З червня 1998 р. — координатором програми Харківської правозахисної групи, де з того часу поповнював електронний архів біографічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів. Був членом правління громадської організації «Міжнародне об’єднання „Соловецьке братство“».
Виступ Василя Овсієнка.
Щобільше, Василь Овсієнко був побожним християнином, який вмів бачити біблійні наративи в історії українського народу. Так, в інтерв’ю за 1997 рік, на питання про зміни радянського суспільства Овсієнко відповів так:
«А тепер, слава Богу, вже он виросло ціле покоління під жовто-синім прапором, і вже так просто його не зіб’єш. Так що наша справа, як бачите, перемагає. Я не є такий песиміст, як деякі люди, що хотіли були дуже швидких змін, а як їх нема, то вони розчарувалися. Я знаю таке: нас, українців, тяжко нищили. Оця сатанинська селекція тривала з 1917 року до останніх часів. Знищено кращу частину нашого народу, натомість навезено всякого чужорідного потороччя, аґресивного, матюкливого. І от спробуй тепер із цієї маси людей виховати народ, виховати націю! Та для цього потрібно десятки років! Що відродження йде так повільно, мені цілком зрозуміло.
У 20-х роках, за умов дуже обмеженої свободи – яке було потужне національне відродження! Але тоді це був християнський, морально і фізично здоровий народ – тільки малограмотний. Дали йому освіту – і стався вибух! Москва перелякалася, що ми станемо врівень з нею, що зведемо ідею комунізму нанівець – і потопила нас у крові, виморила голодом. А зараз – з чого ж відроджуватись? Та ми тяжко винищені. Нам потрібно виростити і виховати нове покоління. Воно помаленьку виросте. Є в Святому Письмі ідея про сорок років – ото тих сорок років і нам треба, не менше, щоб вийти з “єгипетської неволі”», витяг з інтерв’ю 1997 р., архів Харківської правозахисної групи.
Василь Овсієнко прожив гідне життя, не раз платячи ціну за незалежність України своєю свободою. Його біографія є джерелом натхнення та важливим нагадуванням для нашого покоління — не дати загасити полум’я того вогню, яке запалили наші попередники, дисиденти.
