Рік тому ми прокинулися в новій Україні. Більшість навіть не уявляла, які випробування має пройти наш народ, скільки болю знести, скільки пролити крові та сліз. Сьогодні кожен згадує, де був 24 лютого 2022 року, а особливо воїни свій перший бій нового етапу війни.
Рік тому росіяни допустили велику помилку, коли сподівалися на швидке захоплення України. Вони й сьогодні мріють перезавантажити вторгнення, спробувати вдруге здійснити «репки» хоча б до меж Донецької та Луганської областей. Але наше військо доводить, що їх можливості завершуються десь на схід від Бахмута. Як минулого року, так і тепер їх наміри нездійсненні, бо український народ не допускає навіть можливості йти на компроміс із терористами.
Українці по-новому побачили свою країну, свою національну тотожність і прагнення перемоги. З перших днів великої війни ми знали, що правда на боці України, молилися за перемогу, бо вірили, що Бог на боці справедливих. За цей рік ми всі дійсно дуже змінилися.
Сильна Україна більше не фантазія
Після 24 лютого Україна стала символом свободи і боротьби для всього світу. Ми боролися за неї багато століть і особливо протягом останніх дев’яти років. Внаслідок повномасштабного вторгнення ця боротьба торкнулася кожного українця, який став не просто спостерігачем, а дійовою особою нової сторінки історії.
Протягом року повномасштабної війни Україна демонструвала безкомпромісність і діяла відповідно до оголошених цілей — повернути всю територію України. Чіткість, непоступливість і готовність воювати до перемоги стали сигналом всьому вільному світу, що Україна не просто жертва, а борець, ігнорувати якого соромно.
Американський президент Джо Байден відвідав Київ, 20 лютого 2023 року.
Сьогодні Україна відіграє таку геополітичну роль, якої не мала ніколи. Ми не лише символ боротьби за правду, але суб’єкт, котрий кидає виклик неефективним системам минулого. В ході війни Україна прямо заявляє, що мало написати гарну домовленість, договір чи декларацію про побудову світлого майбутнього. Кожна безпекова угода є дієвою тільки коли підкріплена боєздатною армією і народною волею захищати свій суверенітет.
Чітке послання світу щодо потреби переглянути глобальну систему безпеки український президент проголосив за 5 днів до вторгнення на Мюнхенській безпековій конференції:
«Архітектура світової безпеки крихка, потребує оновлення. Правила, про які світ домовився десятки років тому, більше не працюють… ООН, яка має захищати мир і світову безпеку, не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів Радбезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН. А Кримську платформу – формат, мета якого – деокупація Криму мирним шляхом і захист прав кримчан, сама ООН ігнорує».
З того часу наш народ постійно доводить світові потребу кардинально змінити принципи роботи міжнародних організацій, реформувати інституції та нарешті визнати, що світоустрій 1945 року давно застарів. ХХІ століття активізувало нових старих агресорів, яких неможливо перемогти просто словами і перемовинами.
Сильною Україна стала не лише на міжнародній арені, але й вдома. Більшість переглянули своє ставлення до війська. Збройні сили тепер сприймаються як еліта суспільства. Хоча це закономірно у воєнний час, але цілком реальною є перспектива зберегти цю традицію надовго.
Наш народ зіштовхнувся із жорсткою реальністю і тепер більшість не вірить виключно у силу дипломатії та доцільність роззброєння. Пацифістські заклики до миру за будь-яку ціну (від Китаю, Угорщини чи Ірану) отримують однозначне заперечення, бо абсолютна більшість громадян визначає перемогу як мету завершення війни.
Церква і християни
З перших днів російського вторгнення церкви перейшли на абсолютно новий режим функціонування. На християнах лежить дуже багато функцій у кризовий час. Протягом війни вони проявили себе в різних ролях: капеланів, воїнів, волонтерів, благодійників, молитовників.
В церкві роздають гуманітарну допомогу. Київська область.
Церкви організовували місії порятунку людей, вивозили тисячі цивільних із зон бойових дій. У церквах відкривалися притулки, місця роздачі гуманітарної допомоги, укриття та місця обігріву. Дуже часто ініціативні християни були єдиними, хто привозив допомогу людям в ті регіони, куди не їздили інші волонтери.
За цей рік активно розвивалося капеланське служіння. Цьому сприяло як ухвалення відповідного закону, так і збільшення потреби в духовних наставниках на фронті. Досить позитивним також є зрушення у сприйнятті християнами військовослужбовців. Навіть найбільш ізоляціоністські церкви поступово визнають важливість і доблесть війська, а такі релігійні об’єднання як Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій прямо декларують цінності справедливості і поваги до держави та армії захисників.
Зкстріч президента з капеланами у Києво-Печерській лаврі.
Російське вторгнення пришвидшило багато процесів у православному середовищі. УПЦ (МП) відкрито оголошує про розрив з москвою, проте має дуже багато внутрішніх канонічних та організаційних проблем, що вводить її у досить тривалу кризу. Хоча наразі не відомо, яка доля цієї церкви, але вже точно зрозуміло, що в Україні не буде місця кремлівській єресі в православ’ї.
Загалом серед християн багатьох конфесій спостерігається активне залучення до суспільної та гуманітарної діяльності, відкритість до українізації та реформ, пов’язаних зі зміною календаря і зближення із західними християнами.
Можливо Захід прокинувся
Чи думав хтось рік тому, що України вестиме перемовини із НАТО, очікуючи сотні одиниць сучасної бронетехніки? Це здавалося фантастичним, бо Німеччина була спроможна надати хіба каски й традиційне занепокоєння. Сьогодні ж наші керівники прямо висловлюють очікування отримати ефективні літаки, ракети великої дальності та боєприпаси у значній кількості. Між касками й леопардами минуло менше ніж рік і Україна продовжує наполегливо переконувати Захід в необхідності надати всю зброю для перемоги.
Із запізненням, часто невпевнено і поволі, але стара Європа прокидається для участі у реальній історії ХХІ століття. Дедалі більше країн все ж приходять до розуміння, що путіна зупинить тільки поразка на полі бою, а не слова вмовляння. Очікувано, що найпослідовнішу позицію тут мають східноєвропейські країни.
Зустріч міністрів оборони у форматі “Раймштайн”, де визначалися обсяги зброї для України, квітень 2022 року.
Під час анексії Криму все було інакше: Вашингтон закликав росію зупинитися і обмежився санкціями, Європейський Союз обмежив будь-який продаж зброї для України і майже весь західний світ намагався замирити агресора. Для багатьох європейських країн мосва все ще сприймалася як партнер. Чи не найкраще цю помилку ілюструє позиція колишнього прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска, який у 2014 році заперечував можливість збройної допомоги Україні від ЄС та засуджував цю ідею як «антиросійський хрестовий похід» і «загрозу Європі».
Сьогодні все інакше як в Польщі, так і на Заході в цілому. Тут, звичайно, варто відзначити послідовних польських правих, які стали найближчими союзниками України. Проте навіть дуже обережні європейські лідери все ж зважуються на постачання Україні зброї. Жорстока реальність відкрила (чи бодай привідкрила) очі Заходу, який почав забувати свою цивілізаційну місію, своє коріння і спроможність впливати на історію. Можливо, попереду ми побачимо ще більше позитивних змін.
Ніякої єдності з росією
Після 24 лютого будь-який захист всього російського в Україні є неможливим. Проросійський сегмент політичного буття став сприйматися як сороміцьке минуле і тепер ніхто не наважується говорити про “триєдиний народ” чи відкрито ностальгувати за Радянським Союзом.
Це мало статися раніше, набагато раніше. 10 чи 20 років тому ніхто навіть уявити не міг, що Україна настільки глобально та радикально буде відмовлятися від російського політичного й культурного впливу. Власне і протягом 2014-2022 років повна дерусифікація і остаточний поворот від москви був справою активної меншості.
Сьогодні ж дерусуфікація сприймається як однозначне благо, бо ніхто не хоче цивілізаційної чи культурної єдності з тими, хто обстрілює цивільних, катує і ґвалтує. Нині абсолютно доцільно позбуватися буквально всіх атрибутів прославлення імперської та радянської доби. Звичайно це не означає, що більше не буде соціальних розбіжностей чи дискусій про цивілізаційну й світоглядну тотожність. Однак тепер ми маємо спільну цінність незалежності й самостійності.
З іншого боку, процес дерусифікації потребує своєї мудрості та зваженого сприйняття того, що саме є ознакою агресора. В жодному разі не можна діяти за принципом “відмовитися дихати повітрям, бо так роблять росіяни”. Ми маємо максимально уникати невиважених абсурдних кроків, щоб в наступні десятиліття ніхто не мав аргументів для перегляду чи знецінення дерусифікації.
За рік Україна докорінно змінилася. Але чи означає це, що всі наші мрії про образ ідеальної країни справдяться? Ні. Можливо деякі, можливо навіть більшість, але ми точно маємо широке поле для конструктивної діяльності і змін в нашій країні. Саме тому для християн України має бути пріоритетом скористатися кожною історичною можливістю, яку нам сьогодні відкриває Бог.
