Війна заторкнула кожний населений пункт України. Там, де відбуваються запеклі бої, люди борються за життя, а там, куди обстріли не долітають, вже облаштовані пункти допомоги потерпілим. І ці пункти стали своєрідною оазою та джерелом історій, які показують людський вимір війни.
Волонтери в пунктах допомоги збирають історії з перших вуст та публікують на своїх сторінках. Нижче ви можете прочитати п’ять історій з блокадного Маріуполя та інших міст, зібраних волонтеркою Софією Журавльовою, яка разом з місцевою церквою «Благая весть» (укр. Добра звістка) допомогає біженцям в Дніпрі.
І. В нас все є.
Сьогодні спілкувалася з медсестричками, щодо малюків та вдалося поговорити з матусями, яких евакуювали з Харкова, Волновахи. Я запитала: «Дівчатка, що вам привезти? Що щось поїсти може хочеться? Чи щось необхідне? Кажіть, зараз не час соромитися».
Мені відповіли зі сльозами на очах: «Дякую, ви стільки для нас робите, для діток. У нас все є, може ви ще комусь зможете допомогти!»
Ще раз!… Дівчатка, з немовлятами, у чужому місті, яких привезли в ковдрах, на лікарняні нічні, кажуть «Все є!»
Ці жінки втратили все! Їх евакуювали та на збори була хвилина. У чому були й тікали. І вони бояться озвучити свої потреби. Вони скромні люди та неймовірно сильні. Вони переживають, аби всім вистачило. І постійно кажуть, може комусь потрібніше. Обіймають нас і плачуть, звичайно ж, я теж стою плачу, від того які у нас люди!
Вони переживають, аби всім вистачило.
Джерело фото: Фейсбук-сторінка Софії Ж.
Ви можете собі уявити, через що пройшли ці жінки? Їх не зустрічали чоловіки з букетами, діти не виходили під спалахи фотокамер, вони народжували у холодних сирих підвалах під бомбардуваннями. Одяг їм не по розміру, вони мають те, що принесли городяни: на деяких маленький, на деяких великий одяг. Коли годуєш грудьми потрібний вільний одяг, але люди не звертають на це увагу. Про нагрудні прокладки або додаткову пачку серветок я мовчу. Дівчата бояться потурбувати когось, скромні, але неймовірно сильні українки! Вчора це були бухгалтери, лікарі, продавці, перукарі та кондуктори… А сьогодні це Дівчата, яких намагалися знищити. В українок можна забрати всі речі, але неможливо забрати силу духу! Це не просто сучасні амазонки! Це мої героїні! Я не можу уявити, що відчуває жінка, яка за таких умов, такому рівні стресу повинна оберігати малюка, який ще й з патологією народився. А скільки діток без батьків. Це не материнство з подушками для годування, електронними качалками, тощо. Жінки раді можливості годувати дітей у приміщенні з дахом на жорсткому приставному стільці. І ніхто нічого не просить.
Це не материнство з подушками для годування, електронними качалками, тощо.
Сьогодні я дізналася у медперсоналу, що їм РЕАЛЬНО потрібні теплі трикотажні костюми, шкарпетки та білизна. 26 комплектів. Якщо хтось хоче допомогти, напишіть у вказівках «для матусь».
ІІ. Ми змогли попити.
Пішов дощ, і ми змогли попити вперше за кілька днів.
Сьогодні в одному з центрів гуманітарної допомоги я зустріла людей, яким вдалося виїхати з Маріуполя. Однією з них була тендітна дівчина, років 35. Її трусило, вона була дезорієнтована, голос тремтів. У неї діти, заради яких вона наважилася тікати. Машину зупиняли кожен кілометр, вона бачила гори тіл, і очі її були сповнені страху і болю. Вона більше не має дому, але вся сім’я вижила. Все, що вона розповіла є в мільйон разів гірше, ніж те, що ми дізнаємося з новин.
У неї діти, заради яких вона наважилася тікати.
Був дощ і зі зливи стікала вода. Ризикуючи бути розстріляною, вона добувала воду дітям. У вільній країні! У 21 столітті! Її старенькі батьки були з дітьми. А її чоловік з іншими чоловіками ходив на джерело, де їм вдалося видобути небагато води небагато, але тих чоловіків розстріляли. Чоловік цієї дівчини вижив, йому просто вдалося втекти.
Таких історій буде тисячі, ми ніколи не пробачимо і ніколи не забудемо. Якщо ви зустрічаєте людей, які приїхали з гарячих точок, обійміть їх, повірте це дуже багато значить. Це дуже страшно, боляче. Але ваше тепло та підтримка, це так важливо. Допоможіть нашим людям відчути, що вони не самі.
Якщо ви зустрічаєте людей, які приїхали з гарячих точок, обійміть їх, повірте це дуже багато значить.
ІІІ. Сирий підвал та писк щурів.
Щоб нагодувати дітей я готова була вбити собаку.
Маріуполь, люди вирвалися з пекла. Тримаються як можуть, прийшли до штабу за продуктовим набором та одноразовим посудом. В очах порожнеча, як тільки ти пропонуєш допомогти, люди не можуть стримати сліз. Я обійняла жінку. Від втоми та напруги вона почала падати і втрачати свідомість. Коли їй принесли води, вона трохи відійшла і продовжила. Каже, у мене був бізнес було життя, а вже через кілька днів я бачила понівечені тіла.
Я обійняла жінку. Від втоми та напруги вона почала падати і втрачати свідомість.
Готували у дворі на камінні, ставили каструльку і готували. Потім обстріл, їхній притулок був зруйнований: хто зміг — вибіг. Хто зміг…
Вони ховали людей у дворі, а росіян не забирали і їхні тіла розтягували тварини.
Це фото не пов’язане з історією, лише ілюструє реалії життя в Маріуполі. Жінки шукають притулок у підвалі будівлі в Маріуполі. REUTERS.
Щомиті молилася про те, щоб діти вижили… їжі немає, води немає. Підвал, у якому ми сиділи, ми знайшли впадково, коли перебігали між бомбардуваннями. Там було сиро, і було чутно писк щурів. Вона розповіла, як притискала дитину і як не спала жодної секунди, лише іноді від безсилля вимикалася. Їх завалило, але кричати було небезпечно, російські солдати просто вбили б, заради задоволення вбили… Їм подобається відчуття влади, вони впиваються людським горем. Від голоду вже були різні думки, такі як убити нашого собаку і з’їсти його, щоб протриматися ще кілька днів. Вона була вже готова, але раптом почула: «Є хто живий?». Вона думала що це галюцинації, але ні, це були військові, які їх відкопали і допомогли виїхати з пекла. 14 людей їхали в одній машині, сидячи одна на одній… «Софіє, ми всі повірили в Бога».
Їх завалило, але кричати було небезпечно, російські солдати просто вбили б, заради задоволення вбили..
Вони й досі не розуміють, що вже у безпеці. Стискають пляшку води і постійно гірко плачуть. Пишу зараз і в мене трясуться руки. Ми так само не змогли стримати сліз, просто притискали їх до себе і схлипували.
Це все скалічене життя наших людей, наших українців. Ми на практиці в морзі непритомніли, а тут маленькі діти бачать сотні трупів понівечених і частини людських тіл. Як жити далі? Ненавиджу…
Софіє, ми всі повірили в Бога.
ІV. На фоні голоду з’явились галюцінації.
Історія №3 людей, що вижили в Маріуполі.
У черзі безлічі людей, стан нестерпного болю та людського горя. Мало хто хоче говорити на цю тему, боляче, це потрібно пережити в собі, але цими історіями потрібно ділитися. Весь світ має знати правду! Жінка років сорока, заїкаючись, почала розповідати свою історію:
«На нервовому ґрунті постійно було блювання та запаморочення. Проблем, які хвилювали «до» різко не стало. Для мене війна – це інше життя. Нестерпний запах сечі і калу, і блювотних мас, крові і тіл, що розкладаються.
Люди по-різному переживають стрес. Знаю, люди вмирають від болю та горя. Серце не витримує і немає ліків. Так де діабетики та онкохворі. Всі кажуть «гуманітарна катастрофа», а я хочу пояснити значення цього терміну для жінок. У вас є критичні дні і ви в одній прокладці всі 5 днів. Води, серветок і навіть туалетного паперу немає. Є шматки одягу, але, я думаю, ви зрозуміли, про що я хочу сказати.
Для мене війна — це інше життя. Нестерпний запах сечі і калу, і блювотних мас, крові і тіл, що розкладаються.
На 4-ий день закінчилася їжа, з голоду на 7 день почалися галюцинації та судоми. Ми були в підвалі, сиділи на ганчірці і вже не плакали. Думали як вибратися. Як ми закривали роти дітям, щоб солдати не чули, що ми тут. Все, що ми читали в історії про фашистів, всі ми відчули в рази страшніше. Тому, що ці нелюди прийшли саме знищувати, і для них убити дитину, або зґвалтувати жінку НА ЗАДОВОЛЕННЯ.
Стільки трупів ми не бачили ніколи у своєму житті, на вулиці стоїть запах тіл, що розкладаються, і може вчора в тебе і було хороше ситне життя, але сьогодні у нас немає нічого матеріального, але у нас є Віра і з нами Бог».
Діти втрачають батьків, їх розстрілюють на очах. Скільки це може тривати? Люди, що вижили з концтабору, який влаштували російські нелюди, назавжди залишилися покаліченими. І якщо фізичні рани можна як вилікувати, хоч і не всі, то психологічно їх зламали і це вже непоправно.
…сьогодні у нас немає нічого матеріального, але у нас є Віра і з нами Бог.
V. Центри для біженців пахнуть корвалолом.
Орки забрали у нас всю їжу, але я сховала трохи горіхів для синочка.
«Наше життя перемінилося за одну секунду. Ми переїхали до підвалу нашого будинку. Знаєте, що найстрашніше у житті? Коли 4-річна дитина будить тебе «мамочка, мамочка, там вибухи мені страшно, а тебе не вб’ють?…» І ти сильна, мусиш допомогти і захистити, але нічого не можеш зробити. Ти безсила… Ти чуєш несамовитий крик когось із сусідів, когось убило…»
Коли 4-річна дитина будить тебе «мамочка, мамочка, там вибухи мені страшно, а тебе не вб’ють?…»
Дівчина не змогла стримати сліз і знову відчувається звичний запах карвалолу — це те, чим пахне у всіх центрах де біженців. «Більше нема куди повертатися, але головне, що ми живі. Мама, а ми підемо в садок? Ми підемо гуляти? Коли це закінчиться? Як пояснити, що нічого немає…?! Що театр розбомбили, там померло стільки людей… Вони вагітних не щадять, старих… Нікого Вони справжні нелюди.
Це фото не пов’язане з історією, лише ілюструє реалії життя в Маріуполі. Місцевий житель проходить з дитиною повз танк проросійських військ, Маріуполь, Україна, 18 березня 2022 року. REUTERS/Олександр Єрмоченко.
Вибухи щохвилини, іноді мені здавалося, що це не закінчиться вже ніколи. Орк забрав у нас усю їжу, але я встигла сховати жменю горіхів для дитини. Наш кіт з’їв сиру цибулину. Якби не він, я не знаю, як би ми вижили. Він заспокоював малого та зігрівав. Я нормально ставилася до росіян у минулому житті. Але тепер сама готова вбити.
Орк забрав у нас усю їжу, але я встигла сховати жменю горіхів для дитини.
На вулиці лежать накриті тіла, настільки багато мертвих людей, що складно усвідомлювати реальність того, що відбувається. Це наше життя і багато хто збожеволів. Від недоїдання і від страху психіка здає, ми вже в безпеці, але не можемо спати. Сниться щодня вбите місто та вбиті ми… Того життя вже немає. Ми, як звірі, боролися за кожну годину життя. Ми зараз на інстинктах. Ми будь-якої секунди готові бігти.Тільки повертатися вже нема куди…»
Мені дуже складно даються ці історії, і я знаю, наскільки боляче їх читати. Я щодня з цим стикаюся. Але ми маємо заради наших людей з Маріуполя бути сильними. Ми маємо привертати увагу світової спільноти. Місто знищили, а от людей ще можна врятувати. Нині там люди! У полоні у орків! Без води та без їжі та можливо рахунок йде на годинник!
Тексти перекладені українською та опубліковані зі згоди Софії Журавльової.
