Ми щоденно стикаємось з моральними дилемами. Чи платити за проїзд, якщо кондуктора немає? Чи втрутитись в бійку між п’яними чоловіками та викликати поліцію? Чи захистити цуценя від хуліганів? І серед цих дилем є ще одна, яка стала надто побутовою. І важко навіть уявити, аби на питання: «Чи вбити мені дитину?» — хтось схвально відповів. Проте, коли йдеться про аборти, його прихильники часто не розуміють що вони схвалюють.
Сучасне гасло жінок, які підтримують аборти це: «My body my choice» (моє тіло — мій вибір — перекл.). Так, це вибір! Це такий самий вибір, перед яким стоїть терорист перед здійсненням теракту, чиновник, який хоче ліквідувати активіста, що не дає провернути спокійно корупційну схему — вбити чи не вбити.
Ці приклади здаються гіперболізованими, але в них є спільні ознаки. В людини є вибір вбити чи не вбити: невірних, активіста, дитину. Людина цей вибір аргументує потребою: невірні є ідеологічними ворогами; активіст заважає аморальному чиновнику в його корупційних схемах; а дитина заважає своїм батькам в плануванні їх життя чи кар’єри. Є трагічні випадки, коли вагітність є наслідком зґвалтування, або сім’я живе в бідності. Тоді дитина є останнім, про що думатиме мати. Перед тим як вбити, жертву дегуманізують: невірний не є гідним життя, бо не кориться ідеології, життя активіста втрачає цінність на фоні тих великих грошей, які може принести корупційна схема, а дитина не гідна життя, бо вона ще не сформувалась повністю.
Якби дитина була поза тілом матері та ви встромили ножа їй в груди, вас би засудили за умисне вбивство. Ви вбиваєте ту ж дитину в матці матері — але називаєте це правами людей.
Дегуманізація — це найлегший спосіб виправдати вбивство. Якщо щось не є рівноцінним мені, значить воно меншовартісне, і буде не так шкода, якщо воно зникне. Для прикладу, коли під час геноцидів в Руанді плем’я хуту хотіло знищити тутсі, вони називали їх «тарганами». Таргана вбити легше за людину. Тарган майже одразу викликає реакцію огиди та бажання тріснути небажану вдома комаху на смерть. Закликаючи інших хуту до вбивств «тарганів», вони знищили більше мільйона людей за 4 місяці. У вступі до своєї книги «Ефект Люцифера» Філіп Зімбардо, який тривалий час досліджує явище зла, так описує дегуманізацію: «Дегуманізація, як катаракта, затьмарює мислення, стимулює сприйняття інших як недолюдей, яких, отже, можна вважати ворогами, що заслуговують на муки, тортури та знищення».
Для того, щоб дегуманізувати дитину всередині жінки, її називають купкою клітин, тканиною, порівнюють з апендиксом або паразитом. Дійсно, якщо сказати жінці десять разів, що в ній є паразит, показати це тричі у фільмі і дати статтю про якусь псевдо-успішну жінку, яка тішиться, що зробила аборт — піти на цю процедуру буде рівноцінним видаленню гнилого зуба. Але оскільки це неправда, жінка стикається з наслідками аборту для свого тіла та психічного стану, про які їй не так радо розповідали.
Відповідно до цього, існує, як мінімум, чотири основні шляхи дегуманізації дитини в животі у матері, щоб аборт не здавався вбивством, а лише операцією.
Міф: Це не людина, а тканина. В тілі людини розрізняють чотири типи тканин: епітеліальну, сполучну, м’язову і нервову. Ембріон не є однією з них. Як тільки сперматозоїд успішно об’єднується з яйцеклітиною матері, починається кількагодинний процес утворення зиготи. І зигота, по суті, це вже перша стадія становлення індивіда. Це окрема людина, яка тимчасово потребує підтримки материнського організму. Почався процес розвитку, який закінчиться лише після 30-ти років, адже потім почнеться перший етап старіння. Цей процес може перерватися на будь-якому етапі: формування, народження, травмування важливих органів з настанням смерті або смерті за інших причин.
Міф: Це не людина, а частина тіла матері, як апендикс. Прихильники цього міфу стверджують, що якщо ембріон не може існувати самостійно поза тілом матері, відповідно, він не є живою істотою. Проте навіть народившись, дитина до певного віку не може сидіти, ходити, говорити, вже не кажучи про здобування їжі. Якщо її залишити одною, вона швидко загине, як і ембріон поза тілом матері.
Міф: Це поки не людина, а паразит в тілі матері, тому, що він користується її тілом. За цим переконанням, зигота (та ембріон) є істотою, яка паразитує в тілі жінки. Проте анатомія тіла матері заперечує паразитизм. Тіло жінки побудоване для подальшого материнства. З підліткових років дівчата щомісяця отримують про це нагадування у вигляді менструацій, у них розвиваються молочні залози для майбутнього вигодовування дітей, відбуваються гормональні зміни. Під час вагітності тіло матері також сильно змінюється і різка втрата дитини у випадку викидня, або аборту, стимулює болі, пригнічення та депресивний стан. Паразит, з іншого боку, не міняє тіло свого помешкання, і тим паче це помешкання не підлаштовується під нього.
Міф: Це не людина, бо не має мозку і не здатна мислити. А чи може дитина мислити ледве народившись? А чи мислить людина в комі? Цей аргумент є особливо цинічним, бо якщо його узагальнити, то на життя не заслуговують всі, хто має порушення мозку з погіршенням пам’яті та здатністю аналізувати. Так, мозок дитини не формується на другий день після зачаття, адже це надважливий орган, який потребує тривалого процесу формування.
Зрештою, якщо відійти від моральних критеріїв і мислити прагматично, то аборт — це різка зупинка процесу розвитку. Це заведена машина, яка заглохла через помилку водія; це спортсмен, який довго тренувався, а потім різко пішов зі спорту за місяць до змагань; це письменник, який раптом отримав ідею написання геніальної книги, і кинув її після написання чернетки. Це незавершений процес творіння людини.
Процес.
Кожна дитина має потенціал стати величним творінням. І нам, як суспільству, важливо, аби практика з винищення дітей була припинена. Це не означає, що будуть вирішені всі проблеми, але це дасть поштовх до пошуку гуманних шляхів допомоги бідним, або потерпілим, аніж штовхати їх на вбивство.
