В сучасному світі все частіше культура і загалом публічний простір наповнюються феміністичною повісткою, а тема “прав жінок” дедалі частіше стає предметом пропагандистських маніпуляцій. За останні десятиліття попри розмитість та різноманітність течій, ідеї фемінізму стають все популярнішими, особливо серед молодих жінок. Тож спробуємо поглянути на історію та еволюцію феміністичного руху, проаналізувати, як ідея про рівні виборчі права трансформувалася в ексцентричні звинувачення більшості чоловіків у “пригніченні” жінок.
Становлення і розвиток фемінізму можна формально поділити на три хвилі – своєрідні спалахи феміністичного руху, які хронологічно поширювалися на кілька десятиліть. Зазвичай, виділяють три такі хвилі, однак деякі дослідники фемінізму стверджують про існування четвертої, породженої поширенням інтернету і появи так званого “кіберактивізму”. Ця хвиля перебуває ще на етапі формування, тому наразі ми розглянемо три попередні, які відомі не меншим епатажем. Три хвилі суттєво відрізняються як ціннісно, так і шляхами досягнення мети, але усіх об’єднує прагнення жінок домогтися змін в їх суспільному статусі (як конструктивних, так і відверто божевільних).
І ХВИЛЯ: СУФРАЖИЗМ
Питання участі жінок у громадсько-політичному житті піднімалося ще у XVIII столітті. Це було пов’язано як з поширенням демократичного ладу в Європі та Америці. Водночас організований жіночий рух з’являється аж у ХІХ столітті. Жіночий активізм був пов’язаний з різними аспектами суспільного буття: боротьба за скасування рабства, рух за тверезість, різноманітна благодійність (догляд за немічними, організація притулків для сиріт тощо) і в підсумку – боротьба за виборче право. Жінок, що вимагали права голосу називали суфражистками (suffrage – виборче право).
Однією з найяскравіших ознак першої хвилі була неоднорідність та діаметрально протилежні позиції багатьох суфражисток. Серед них були праві і ліві, християнки і атеїстки, ті, що прагнули міцності сім’ї на релігійних засадах, і ті, які вважали сім’ю тягарем.
Сьогодні може видаватися дивним той факт, що чимало суфражисток були категорично проти лівих ідей та нерідко відстоювати консервативні політичні цінності та використовували активізм для поширення християнства. Прикладом християнської суфражистки можна назвати Френсіс Вілард – американську засновницю Еванстонського коледжу для жінок. Вона сприяла поширенню освіти серед жінок, а також виступала за надання їм виборчих прав. Вілард була активною противницею алкоголю та наркотиків і навіть брала участь в установчому з’їзді Жіночого християнського союзу тверезості (WCTU).
Ще одним прикладом правої суфражистки може бути Еммелін Панкгерст – британка, яка заснувала Жіночий соціально-політичний союз з метою домогтися виборчого права для жінок. Окрім цього вона активно займалася благодійністю та організувала приймальний будинок для навчання сиріт та дітей бідняків. Також Панкгерст прославилася як патріотка, котра в роки Першої світової війни агітувала чоловіків вибороти перемогу на фронті, а жінок – забезпечити максимальну підтримку в тилу. Про ті часи вона говорила так: “То була національна війна. Як суфражистки, ми за жодних обставин не могли бути пацифістами”. Після війни, пізнавши руйнівну суть більшовизму в Росії, вона стала затятою антикомуністкою та приєдналася до британської Консервативної партії.
Одночасно, буде помилково вважати ранній фемінізм та суфражизм цілком безпечними і прийнятними для християн, адже чимало суфражисток були атеїстками і сприяли швидкому поширенню марксизму. Ще в ХІХ столітті низка суфражисток прославилися критикою християнства. Передусім, це було пов’язано з їх прихильністю до ідей Французької революції, а пізніше й марксизму.
Одним з найперших таких прикладів є Мері Волстонкрафт – англійська письменниця кінця XVIII століття. Вона стала відома як палка прихильниця Французької революції, що стало предметом її дискусії з Едмундом Берком – відомим мислителем та основоположником британського консерватизму. Волстонкрафт написала працю “На захист прав людини” як відповідь на його критику революції. Вона заперечувала цінність традиції та звинувачувала Берка в захисті нерівного суспільства, заснованого на пасивності жінок.
Також варто згадати одну з перших американських суфражисток Елізабет Кеді Стентон. Вона активно виступала за скасування рабовласницької системи в США та боролася за тверезість і виборчі права жінок. Однак контроверсійності цій фігурі додає її ставлення до християнства і церкви. У 1895 році вона видала свою “Жіночу Біблію”, в якій намагалася переписати біблійну роль жінки на феміністичний лад. Стентон відмовлялася трактувати Біблію як священну книгу, підтримувала розлучення, заперечувала вчення про Трійцю та називала Писання “єврейською міфологією”, звинувачуючи християнство в патріархальному ставленні до жінок.
Не можна забувати і марксистський вплив на поширення ідеї рівноправ’я чоловіків і жінок. Ідеологи комунізму надавали особливе місце питанню взаємовідносин чоловіків і жінок, а також критикували традиційну християнську родину як “буржуазну” й “патріархальну”.
Першою державою, де перемога фемінізму стала державною політикою, був Радянський Союз, де чоловіки й жінки були офіційно урівняні. Щоправда, практично завжди їх ініціативи лише шкодили жінкам. Разом із виборчим правом (яке в Радянському Союзі мало що означало) жінки отримали унікальну можливість відчути рівність з чоловіками на полі, на заводі, а пізніше в армії та шахті. Тоді жінки, нарешті, змогли скинути з себе кайдани “рабської” домашньої роботи по догляду за дітьми та турботою про чоловіка і повною мірою перейнятися тотальною рівністю обов’язків.
Та окрім професійної “емансипації” жінки в СРСР відчули й інші аспекти ліквідації традиційних суспільних норм. З легкої руки марксистів-революціонерів в Радянському Союзі розпочалася перша сексуальна революція. Запал більшовиків зробити все спільним жахливо позначився на долях багатьох дівчат і жінок, які в деяких регіонах Росії оголошувалися спільною власністю, а відтак пересічний революціонер мав право “соціалізувати” будь-яку дівчину віком від 16 до 25 років. Тут говорити про права самих жінок не доводиться.
На період сексуальної розкутості в СРСР 1920-х припадає і популярність феміністичних робіт Олександри Колонтай, однієї з найвідоміших революціонерок. Вона була радикальною противницею традиційного шлюбу і популяризувала відвертий блуд, порівнюючи задоволення сексуальних потреб із випитою склянкою води.
Перша хвиля характеризувалася винесенням питання про жіночі права в публічний простір, отримання жінками виборчих прав та божевільними експериментами зі статусом жінки під впливом комунізму.
ІІ ХВИЛЯ: РАДИКАЛЬНИЙ ФЕМІНІЗМ
Час ішов. З’являлися нові умови життя і нові віяння в філософії та політиці. Після Другої світової війни привид комунізму в Європі та Америці дещо змінив свою форму та сфери поширення. Розквіт неомарксизму (культурного марксизму) в університетах, культурі й мистецтві породив глобальні соціальні зміни, що проявилися в деконструкції традиційних інститутів та цінностей. Найбільших атак зазнала релігія та сім’я.
Феміністки були стурбовані соціальними й культурними аспектами життя жінок. В середині ХХ століття в більшості держав, на які поширювалася західна система цінностей, жінки мали ті ж юридичні права, що й чоловіки. Проте це не означало, що обидві статі стали взаємозамінними в суспільстві, а репрезентація жінок в сфері політики чи науки не дорівнювала чоловічій. Абсолютна більшість жінок на Заході бачили своє покликання і власну сферу відповідальності в сім’ї, догляді за дітьми, турботою про чоловіка і значний їх відсоток залишалися домогосподарками та не бажали змінювати сферу діяльності.
Людина з правим світоглядом, яка усвідомлює природний стан речей, дану ситуацію може пояснити дуже просто: більшість жінок і чоловіків мають різні потреби та різні шляхи реалізації. Хоча в житті і трапляються унікальні випадки, що не вписуються в звичну систему сфер покликання, однак це винятки, а не правило.
Натомість тодішні феміністки мали зовсім інше пояснення. За їх трактуванням жінки не бажають займати рівні з чоловіками позиції в професійній і загалом соціальній сферах, бо в суспільстві панує патріархат, який чинить на них тиск та обмежує жінок. Навіть коли останні самі не бажають мати в суспільстві статус тотожний з чоловіками , феміністки звинувачують саме патріархальні засади. Вони пояснювали такий стан справ “глибоким вкоріненням патріархальної культури, що не дає жінкам розкрити свій потенціал”.
Фемінізм другої хвилі концентрує свою боротьбу найперше на ідеологічному впливі та культурних змінах статусу й образу жінки, а вже потім справа доходить і до законодавства. Правові зміни жіночого питання другої половини ХХ століття постали з радикальних змін в соціумі та культурі. Рух хіпі, актуалізація видимості національних і расових меншин у поєднанні з шаленою популярністю серед молоді соціалістичних та навіть комуністичних моделей побудови суспільства підштовхнули найактивніше розгортання другої хвилі фемінізму саме в США та деяких європейських державах.
Протягом 1960-х найактивніше поширювався радикальний фемінізм, який і є своєрідною візитівкою другої хвилі. Слово “радикальний” в даному випадку має значення не стільки методів боротьби (хоча вони дійсно були радикальними і нерідко справа доходила до насильства), скільки трактування прав жінок. Цей термін вживається у своєму первинному значені – докорінний, який сконцентрований на суті й першопричині проблем. Такою першопричиною було названо патріархат. Під цим терміном малася на увазі традиційна система побудови суспільства, де роль лідера покладена на чоловіка. Тоді ж з’являється і поняття “сексизм” як дискримінація за ознакою статі (sex – англійською стать).
Патріархат феміністки вбачали всюди: в сім’ї, в політиці, в культурі, в історії, в релігії тощо. За кілька десятиліть всі ці сфери зазнали руйнівного впливу фемінізму та деформації здорового функціонування в результаті методичної боротьби з природним станом справ.
Симона де Бовуар.
Стартом публічної дискусії довкола цих питань та зародженням другої хвилі фемінізму можна вважати публікацію 1949 року монографії “Друга стать” авторства французької феміністки Симони де Бовуар. Вона була радикальною марксисткою і з цих позицій намагалася підвести суспільство до революційних змін суспільного сприйняття жінки. Значний поштовх популяризації фемінізму другої хвилі зробила публікація 1963 року книги “Загадка жіночності” американської феміністки Бетті Фрідан. Вона підняла питання місця жінки в суспільстві та засуджувала домінування ідеї про реалізацію жінки в сім’ї.
Глорія Стайнем.
Поряд з Фрідан були й інші помітні фігураи цієї епохи. Найперше слід згадати Глорію Стайнем, яка заснувала журнал “Ms” та вважалася обличчям фемінізму 1970-х. Вона доклала чимало зусиль для публічної десакралізації шлюбу і популяризації абортів.
“Легальний шлюб робить вас половиною особи. А який чоловік хоче жити з половиною жінки?”.
Ці слова дуже точно характеризують і її власне життя: вона уникала офіційного заміжжя, натомість мала безліч нетривалих стосунків, цінність яких сама ж заперечувала, бо ставила за мету “розкриття самої себе”.
Також слід згадати Ширлі Чісголм – першу жінку кандидата на пост президента США. Вона намагалася сполучити власний феміністичний активізм з боротьбою за права темношкірих, однак обидва табори не вважали її до кінця своєю. Та попри це вона була однією з перших публічних постатей, що намагалися сполучити питання раси й статі під лівими лозунгами.
Чи не найпомітнішим прикладом лівого радикалізму другої хвилі була Анджела Девіс – американська комуністка, яку в масовій культурі зображували як правозахисницю. Вона мала дружні стосунки ще з Гербертом Маркузе, який був її викладачем в массачусетському Университеті Брандейса. Девіс була радикальною феміністкою, лесбійкою та виступала проти гомофобії і капіталізму. За свою діяльність в ЦК Компартії США нагороджена орденом Дружби народів в одній з численних поїздок до Радянського Союзу. Найбільшу популярність в ЗМІ здобула в результаті арешту після стрілянини в суді, коли Девіс разом із кількома членами екстремістської організації “Чорні пантери” намагалися звільнити “соледадских братів” – інших членів організації.
Анджела Девіс.
Розглядаючи фемінізм другої хвилі не можливо оминути питання сексуальної революції на Заході. Ці два поняття не просто пов’язані, але зрощені між собою і є взаємозалежними. Сексуальне розбещення масштабу цілого покоління 1960-70-х не було б можливим без фемінізму, який піднімався на тих самих постмодерних неомарксистських принципах розкутості й зламу морально-етичних норм християнського суспільства.
Радикальні феміністки зробили питання сексуальної розкутості жінок своїм політичним маніфестом. Будучи невід’ємною частиною контркультури 1960-х, вони вимагали сексуальної емансипації жінок і “звільнення” їх від обмежень сексуальності, накладених релігією, патріархатом чи традиціями.
Але на заваді стала біологія та природні фактори первинного покликання жінки. Так люди створені, що “вільні” та невпорядковані відносини рано чи пізно призводять до вагітності, яка для них майже завжди була небажаною. Саме тому в 1960-1970-х питання аборту (вбивства дитини в утробі матері) стало актуальною політичною повісткою дня. Феміністки активно лобіювали легалізацію вбивств та маніпулювали винятками з правил (інцест, зґвалтування) та факторами емоційного впливу (тяжке матеріальне становище, багатодітність тощо).
Феміністичний мітинг на підтримку абортів у Нью-Йорку.
Всі, згадані вище, феміністки другої хвилі доклали зусилля до інформаційної проабортивної чи політичної кампанії легалізації переривання вагітності. Кульмінацією цього процесу став історичний судовий процес “Роу проти Вейда”, коли Верховний Суд США постановив, що жінка має право перервати вагітність за власним бажанням доки плід не стане життєздатним (поняття досить розмите, однак це дало старт зміні законодавства та легалізації абортів в США).
Друга хвиля характеризувалася цілеспрямованим руйнуванням традиційних (християнських) суспільних і моральних засад та призвела до політизації питання сексуальності та легалізації абортів.
ІІІ ХВИЛЯ: ІНТЕРСЕКЦІЙНИЙ ФЕМІНІЗМ
Не так багато часу минуло після зародження другої хвилі, як прийшов час і третьої. Вона народилася в результаті поширення лівих рухів, що охоплювали різноманітні меншини (переважно маргіналізовані). Усе це увійшло в поняття “інтерсекційного фемінізму”.
Інтерсекційний фемінізм не є фемінізмом в класичному розумінні цього слова, бо об’єктом його “захисту” є не лише жінки. Сформувався він приблизно в 1990-х, що вважається формальним початком третьої хвилі. Ще з 1960-х років феміністки постійно мали справу з представниками інших неомарксистських рухів, що відстоювали інтереси маргіналізованих груп (гомосексуалісти, національні меншини, атеїсти, комуністи й соціалісти, пацифісти тощо). Вже тоді сформувалася база для об’єднання боротьби з патріархатом і загалом традиційними західними цінностями, яке остаточно оформилося в так званий інтерсекційний фемінізм.
Сама семантика слова “інтерсекційний” вказує на його існування поза конкретними ознаками “пригнічення”. Ця теорія ґрунтується на переконанні, що західне суспільство пригнічує людей за різними характеристиками, а отже одна й та ж людина може піддаватися дискримінації за багатьма напрямками. Саме тому адепти даної теорії не бачать сенсу боротися з сексизмом чи гомофобією окремо, якщо їм протистоїть ціла система цінностей західного суспільства, яка визначається ними ворожою і до жінок, і до гомосексуалістів.
Цих ознак досить багато, тому в інтерсекційній теорії пригнічені групи також мають свою ієрархію. Так, темношкіра жінка визначається більш пригніченою з боку білого чоловіка, ніж біла жінка. Як би абсурдно це не виглядало б, але справжній джекпот в цій ієрархії дістається темношкірій незаможній транс-жінці (так вони називають чоловіків, що вважають себе жінками), яка сповідує іслам.
Популяризація інтерсекційного фемінізму прямо пов’язана з поширенням ґендерної теорії як деконструкції розуміння статі. Її автором є феміністка, неомарксистська і лесбійка Джудіт Батлер. Вона підняла питання множинності ідентичностей та розділила поняття фізичної статі і ґендеру як соціального конструкту, який, на її думку, може бути досить варіативним.
Таким чином, ґендерний спектр (цим терміном називають розрізнення десятків чи сотень вигаданих ідентичностей) стає більш важливим, ніж біологічна стать. Ба більше, “дискримінація” за ознакою ґендеру (до трансвеститів чи інших “квірів”) визнається більш серйозним пригніченням, ніж за ознакою статі.
Найбільш ексцентричні піонери цієї галузі заперечують всі фізичні прояви статі, мотивуючи це первинністю ґендерної самоідентифікації над будь-якими фізичними ознаками. Ба більше, вони допускають визнання чоловіка жінкою без потреби зміни статі чи зовнішнього вигляду чоловіка, а небажання визнавати його жінкою трактується як прояв “трансфобії”.
Питання ґендерного спектру стало каменем спотикання та основним фактором конфлікту між другою та третьою хвилями фемінізму. Радикальні феміністки, що представляють другу хвилю, категорично не сприймають гендерну теорію та спектр ідентичностей. Вони визначають свою діяльність як боротьбу проти домінування чоловіків. Натомість метою інтерсекційного фемінізму є знищення всіх форм “дискримінації”, куди вони відносять багато ознак (більшість з яких цілком надумані): сексизм, расизм, гомофобію, трансфобію, ейджизм, ісламофобію, націоналізм і, звичайно, капіталізм.
Ті інтерсекційні феміністки третьої хвилі, чия діяльність пов’язана найперше з питаннями, що стосуються жінок, також несуть чимало руйнівних ідей для останніх. Оскільки третя хвиля повністю просякнута постмодернізмом, то використовує методи й принципи, що докорінно деконструюють поняття “жінка”. Вона породжує низку абсурдних і навіть небезпечних практик.
Чи не найбільше деконструкції зазнала зовнішність та самоідентифікація жінок. Тут варто виділити два ніби й різних, але багато в чому подібних напрямків: бодіпозитив та чайлдфрі. Обидва терміни є англіцизмами і не так поширені в Україні, як на Заході, однак і в нас за останні 5 років їх популярність зросла.
Деякі феміністки закликають пишатися своїми абортами.
Напис на плакаті: “Дякуємо Богу за аборти”.
Бодіпозитив у схрещенні з фемінізмом породжує часткову або повну відмову від тих проявів жіночності, які роблять жінку привабливою в очах чоловіків та суспільства загалом. Мотивуючись відмовою від “буденного патріархального гноблення” чимало феміністок третьої хвилі намагаються продемонструвати свої бунтівні переконання через екстравагантну зовнішність чи відмову від догляду за собою, що часто несе за собою численні небезпеки для здоров’я. В свою чергу чайлдфрі (відмова від народження дітей) також є своєрідним запереченням жіночності та первинного покликання до продовження роду.
Таким чином ключовий конфлікт другої та третьої хвиль фемінізму полягає у визначенні суті слова “жінка” та включенні (або ні) до цього визначення тих, хто народився чоловіком, але вважає себе жінкою.
Окремо слід зазначити ліберальний фемінізм. Він не має чіткої ідейної складової, його ціннісні засади періодично змінюються, а тому цей напрямок є скоріше засобом для популяризації ідей інших течій. Ліберальний фемінізм сформувався як помірне відображення актуальної повістки дня, тому його можна ще визначити як “популярний” чи “публічний” фемінізм.
Ліберальний фемінізм не використовує радикальної риторики, не перебуває в жорсткій конфронтації з опонентами та й загалом намагається уникати конфлікту ідей. Таким чином мова ліберального фемінізму – це певна підготовка ґрунту до сіяння більш радикальних та абсурдних феміністичних ідей.
Як підсумок:
Жодна з описаних трьох хвиль не може вважатися повністю прийнятною для християн. Подобається це кому чи ні, але Біблія встановлює досить чітку ієрархію відносин чоловіка й жінки в сім’ї та церкві. Однак це ніяк не заважає освіті чи здоровому активізму жінок, їх участі в суспільному житті та роботі в межах свого часу, таланту й компетенції. Проблема виникає тоді, коли з’являється конкуренція між статями та спроба жінок змінити встановлену Богом ієрархію.
Чи означає це, що жінки не зіштовхуються із серйозними загрозами і не мають глобальних проблем? Ніяк ні. Чому ж вирішення проблем жінок не лежить в площині фемінізму? Все дуже просто: проблеми, з якими жінки зіштовхуються в ХХІ столітті насправді не лежать в площині пригнічення з боку чоловіків (а іноді навпаки: є результатом “здобутків” фемінізму). Значна частина цих проблем є спільною для обох статей та залежить від суспільно-політичних обставин (в диктатурах чи державах з дикунськими практиками становище жінок і сьогодні дійсно жахливе, але й чоловікам не набагато краще), проявів розбещення суспільства, відходу людей від біблійної моделі його побудови, а також життя в експерименті утопічних економічних моделей (соціалізм, комунізм).
Що ж стосується гармонійних і здорових відносин без маніпуляцій чи пригнічення, то Господь давно встановив конкретні правила для членів сім’ї: “Жінки, коріться чоловікам своїм, як і слід послідовникам Господнім. Чоловіки, любіть жінок своїх і не будьте суворі з ними. Діти, будьте у всьому слухняні батькам своїм, бо це до вподоби Господу. Батьки, не дратуйте дітей своїх, щоб ті не впали у відчай, та не перестали вас слухати” (До Колосян 3:18-21).