Від романтика до вбивці. Метаморфоза лівих

Приємно уявити

Цю Землю без держав:

Не треба воювати,

Релігії нема.

Ти уяви, що люди

Мирно всі живуть…

Чи зможеш уявити

Землю без хазяїв?

Без жадібних, голодних,

І всі тобі брати?

Ти уяви, що в світі

Усе належить всім…

Високі ідеали завжди приваблюють хороших людей. Однак розсудлива людина одразу зрозуміє, що той, хто обіцяє втілити рай на землі – брехливий пройдисвіт. Наївний романтик, натомість, повірить у брехню, яка дає відчуття шляхетності і причетності до чогось великого. Життя набуває сенсу в прагненні змінити світ на краще. При цьому лівого ідеаліста зовсім не турбує, що нікому не вдавалося побудувати соціалістичне суспільство. Він відкидає факти, які нищать комфортну ілюзію, повертаючи до правдивої реальності.

Рано чи пізно романтик постане перед остаточним вибором, бо ліві ідеали і методи їх досягнення вступають у протиріччя. Український письменник Микола Хвильовий описав цей моральний конфлікт у творі «Я (Романтика)». У новелі оповідується про молодого більшовицького революціонера, натхненного «свободою, рівністю, братерством», який вбиває свою матір заради цих самих ідеалів. Герой Хвильового постав перед дилемою: визнати помилковість своїх поглядів і залишитися людиною чи продовжити вірити в брехню і вбити власну матір.

Метаморфоза від романтика до вбивці – це історія лівої ідеології. Це стан роздвоєної свідомості маніяка-соціаліста, який геноцидом рятує людство. Це танцюючий Джокер серед створеного ним хаосу і насилля.

Більшість тоталітарних систем ХХ століття будували різні варіації соціалізму. Цій ідеї слідували найжорстокіші диктатори, найкривавіші революціонери, найвправніші терористи. Вони винахідники зла: організованого геноциду, тоталітарної держави, концентраційного табору, ідеологічно вмотивованого тероризму.

Більшість тоталітарних систем ХХ століття будували різні варіації соціалізму. Цій ідеї слідували найжорстокіші диктатори, найкривавіші революціонери, найвправніші терористи. Вони винахідники зла: організованого геноциду, тоталітарної держави, концентраційного табору, ідеологічно вмотивованого тероризму. Певно, тому ліві вважають себе прогресивною силою: тобто тими, хто допомагає невігласам позбутися відчуження й голоду в жорстокій капіталістичній системі.

Про те, як ліві любили.

Як тільки ліві з’явилися на світ, одразу ж почали вбивати. Ліві ідеології беруть свій початок від Французької революції. Звідси ж починається історія лівого насилля. Гільйотина рубала голови ворогам революції, бо як інакше можна зрівняти всі стани у правах та визнати за кожною людиною «природні та невід’ємні права»?Орієнтовно 17 тисяч французів були страчені за вироками судів, від 12 до 40 тисяч пішли на гільйотину чи шибеницю без суду і близько 80-300 тисяч загинули в ході придушення роялістського повстання у Вандеї^[1]. Деякі історики назвали ці добре організовані вбивства під керівництвом Робесп’єра першим сучасним геноцидом.

Також ліві першими організували ідеологічно вмотивований політичний тероризм. Особливо кривавим він був у Російській імперії. Угрупування народників, анархістів, есерів, більшовиків розв’язали терористичну боротьбу з монархічною системою. За допомогою вибухівки і револьверів відбувалося знищення ідейних ворогів. У період з 1866 по 1917 рік ними було вбито десятки впливових політиків. Серед них імператор Олександр ІІ, міністри внутрішніх справ В. Плеве, Д. Сяпагін, міністр народного просвітництва М. Боголепов, прем’єр-міністр П. Столипін. (Див. Лівий тероризм у Російській імперії)

Після Жовтневого перевороту 1917 року соціалісти перейшли від одиночних вбивств до масового революційного терору. Саме лідер більшовиків В. Ленін вважається засновником першої в історії тоталітарної держави і концентраційних таборів^[2]. Вождь революції в телеграмі від 9 серпня 1918 року наказує нещадно знищувати ворогів: «Необхідно зробити нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом…»^[3]. Думаю, Ленін мав бути задоволений своїми підлеглими, які тільки за період 1918-1919 рр. вбили 1 766 118 осіб^[4].

Його послідовник, Сталін, перевершив попередника. Каток сталінських репресій знищив мільйони. Вусатий свої злодіяння пояснював необхідністю боротьби зі злодійськими махінаціями буржуїв і куркулів: «Сильна і могутня диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації» (Пленум ЦК і ЦКК, січень 1933 р.). У його схибленій голові важка праця заможного селянина – це злочинна схема, яку необхідно знищити гуманним комуністичним терором. Усього в Радянському Союзі було вбито 20 мільйонів людей.

Жертвами китайських комуністів стали 65 мільйонів осіб. Символом цього терору став диктатор Мао Цзедун. У Камбоджі червоні-кхмери на чолі з Полом Потом змогли винищити 40%(!) населення країни (2 млн. осіб). В’єтнамські комуністи вбили 1 млн. осіб, корейські – 2 млн., афганські 1 мільйон 500 тисяч. У Східній Європі від рук комуністичних режимів загинув 1 мільйон, в Африці – 1 мільйон 700 тисяч, у Латинській Америці – 150 тисяч. Загалом у цьому світовому комуністичному концентраційному таборі замордували 100 млн. осіб^[5]. Це були здебільшого цивільні люди, які жили звичайним життям, але їм не пощастило опинитися серед представників ворожого класу. Як моєму прадідові. Його вбили більшовики тільки через те, що був куркулем і християнином. (Див. Ідеї мають наслідки… Червоні плоди комунізму)

Саме християни були основним об’єктом ненависті лівих у Мексиці та Іспанії. За президенства Плутарко Еліаса Кальєса в Мексиці було розв’язано війну проти католиків («війна крістерос» 1926-1929 і 1932 років). У результаті було вбито щонайменше 40 священиків. До 1926 року нараховувалося 2400 священиків, після 1932 року залишилося всього 334; решта були вбиті або змушені емігрувати^[6]. У 1936 році на виборах в Іспанії до влади прийшли ліві і одразу влаштували терор проти інакодумців, у тому числі проти християн. Атеїсти почали громити церкви і монастирі, захоплюючи їхні землі. За період 1936-1939 рр. було ліквідовано 3 єпископи, 4 172 священиків і семінаристів, 2 364 монахи, 283 монахині, загалом 6 832 жертв серед священнослужителів. (Див. Гоніння на християн. Історія та сучасність) А також тисячі мирян репресовані за релігійною ознакою^[7].

Ліві інтелектуали докладають багато зусиль, аби відмежуватися від націонал-соціалізму. Ці спроби непереконливі – інакше дискусію вже давно б припинили. Неможливо заперечити, що не лише назва, але й політика партії – це різновид соціалізму. Сам Гітлер у своїй праці «Майн Кампф» не втомлюється називати себе соціалістом. Його політична програма пропонує не тільки вирішення расового питання, але й соціального. Тому 6 млн. жертв Голокосту соціалісти можуть сміливо заносити до свого «активу».

В 60-х роках набувають популярності неомарксистські ідеї інтелектуалів Франкфуртської школи, які менше уваги почали приділяти соціальним питанням, а зосередилися на боротьбі з репресивною християнською культурою. Їх послідовники, так звані «нові ліві», брали участь у всіх масових студентських демонстраціях буремних 60-х, особливо проти війни у В’єтнамі. Хіпі, феміністки, борці за права сексуальних меншин стали рушійною силою сексуальної революції. На початку «нові ліві» дотримувалися пацифістських поглядів, втім багато хто розчарувався в ненасильницькому спротиві. Такі ліворадикальні групи як «Червоні бригади», «Фракція Червоної Армії», «Народний фронт звільнення Палестини», «Революційні осередки» – перейшли до терористичної боротьби, інтенсивність якої припадає на 70-ті роки. Крім неомарксистського теоретика Г. Маркузе, у лівих екстремістів користувалися великим авторитетом К. Маркс, стратеги народної війни Мао Цзедун, Е. Че Гевара, класики анархізму М. Бакунін, П. Кропоткін, марксист та філософ екзистенціаліст Ж-П. Сартр, теоретик автономізму А. Негрі.Терористичні організації марксистського спрямування тримала в страху Західну Європу, Латинську Америку, Близький Схід. (Див. Джихад імені Маркса)

На їхньому рахунку найбільша кількість терактів, здійснених в період з 1970-х по 1990-ті роки. (Див. Ідеологія найактивніших терористичних угрупувань Європи.)

Так само вони лідирують за числом вбитих: 856 осіб. Якщо ліві терористи ХІХ століття намагалися цілеспрямовано усувати політичних опонентів, то ліві терористи другої половини ХХ століття не вирізнялися особливою розбірливістю. На їхньому рахунку десятки випадкових перехожих, вбитих вибухівкою на вулицях європейських міст; пасажирів літаків, захоплених в заручники. До речі, захоплювати літаки почали не ісламісти, а ліві терористи. Воістину, вони неперевершені винахідники зла. Найбільш відоме викрадення літака сталося у 1976 році, коли терористи Народного фронту звільнення Палестини та Революційних осередків захопили борт з 248 пасажирами, серед яких здебільшого були громадяни Ізраїлю. Чисельних жертв вдалося уникнути завдяки легендарній спецоперації ізраїльських спецслужб зі звільнення заручників під назвою Ентеббе. (Див. 6 найкривавіших терористичних організацій Європи.)

За даними Європолу, навіть у ХХI столітті лівоекстремісти – другі в рейтингу за кількістю терористичних акцій у Європі, поступаючись лише сепаратистам, випереджуючи при цьому ісламських джихадистів, не кажучи про правих радикалів. 19 акцій правих, за період з 2006 по 2016, виглядають жалюгідно на тлі 296 терактів лівих^[8].

Сьогодні більшість радикальних лівих помілішали; вони не захоплюють прем’єр-міністрів у заручники, не підривають літаки, не грабують банки. Їх радикалізм обмежується вандалізмом. Розбиті вітрини магазинів, спалені автомобілі, знищена муніципальна інфраструктура, десятки поранених залишають по собі антиглобалісти, ліві футбольні хулігани, автономісти, анархісти, антифашисти. Найбільш активною організацією, яка збирає під свої знаменна ці радикальні групи є «Чорний блок». Їх об’єднує ненависть до традиційної християнської культури, споживатства, капіталізму, неолібералізму, неоколоніалізму та транснаціональних корпорацій. Вони вважають, що погроми європейських і американських міст хаотизують і розхитують ворожу систему. Окрім відомих класиків марксизму і анархізму, на їх погляди вплинули Е. Валерстайн, А. Негрі,М.Хардт, Н. Кляйн. Вони переконують, що капіталізм – це світова імперія, що функціонує за рахунок глобальної нерівності, коли розвинуті країни паразитують на ресурсах Третього світу. Тому акції антиглобалістів відбувається в знакові дати для лівих, наприклад на 1 травня, але здебільшого під час великих політичних подій самітів ЄС, G-7 (8), МВФ, Світового Банку, СОТ, економічного форуму в Давосі, зустрічей Більдербергського клубу та Тристоронньої комісії.

Ще однією радикальної лівою силою є фемінізм. Феміністки були авангардною силою сексуальної революції під інтелектуальним впливом марксистів та неомарксистів, насамперед Сімони де Бовуар та Г. Маркузе. Це був фемінізм так званої «другої хвилі», що зосередився на знищенні патріархального суспільства. На початку 90-х років зароджується «третя хвиля» фемінізму під впливом постмодернізму. Головний ідеолог цього напрямку Джудіт Батлер. Вона просунула поняття гендеру у фемінізм. Тому боротися за рівність чоловіка і жінки недостатньо, потрібно взагалі зруйнувати цей статевий поділ замінивши його гендерною роллю. Це пояснює сфокусованість великої частини сучасного феміністичного руху на просуванні гендерної ідеології та захисту прав ЛГБТ спільноти. Методи їхньої боротьби, так званий «секстремізм», виходять за межі здорового глузду, як от у випадку з радикальної феміністичною організацією «Femen».

Терористичні методи боротьби й надалі використовують радикальні екологи та захисники тварин. Екосоціалісти переконані, що капіталізм експлуатує ресурси землі і забруднює навколишнє середовище. Тому для порятунку планети деякі радикальні захисники природи вдаються до терористичної діяльності («Фронт звільнення землі», «Фронт звільнення тварин», «Земля передусім»), що часто становить небезпеку для суспільства. У 2005 році ФБР оголосило діяльність «Фронту звільнення землі» найбільшою внутрішньою терористичною загрозою для США. Радикальні екологи стоять на позиціях екоцентизму, згідно з яким природа цінніша за людину.

І я — не я, і хата не моя.

Ліві не відмовилися від задуманого попри очевидність провальності спроб побудови соціалізму. Західні інтелектуали всі невдачі списали на невірне розуміння Маркса. Типу, «то був неправильний соціалізм».

Але найбільш цинічним є заперечення самого факту лівого терору, як це робила західна ліва інтелігенція в розпал сталінських репресій і голодомору (Див. Правда Гарета Джонса проти цинічної брехні лівих інтелектуалів). Або коли лівоцентристські коаліції в європейських парламентах відмовлялися визнати і засудити злочини комуністичних режимів. Вони ображалися через порівняння ГУЛАГу з Освенцимом, мовляв, несправедливо покладати однакову провину на нацизм і комунізм. Та й взагалі після Другої світової війни у Європі антикомунізм сприймався, як прояв фашизму. До слова, для європейських консерваторів не склало жодних проблем засудити всі форми тоталітаризму, включно зі злочинами фашистських режимів.

Лівоцентристські коаліції в європейських парламентах відмовлялися визнати і засудити злочини комуністичних режимів. Вони ображалися через порівняння ГУЛАГу з Освенцимом, мовляв, несправедливо покладати однакову провину на нацизм і комунізм. Та й взагалі після Другої світової війни у Європі антикомунізм сприймався, як прояв фашизму.

Сьогодні ліві ЗМІ демонізують правих і не помічають злочини ультралівих. Вони спотворюють реальність, у якій прихильники ідей Маркса, Мао, Маркузе постають миролюбними захисниками пригнічених та апологетами прогресивних ідей, а праві – агресивними фанатиками. Таким чином, у масовій свідомості закріплюється стійкий асоціативний ряд: екстреміст-радикал-фашист-терорист-правий.

Хто вирощує терористів?

А як щодо відповідальності лівих інтелектуалів за соціальні катастрофи ХХ століття? Чи винні тільки практики, що запороли хорошу ідею? Чи можна відділити книгу «Майн Кампф» від Третього Рейху, «Капітал» Маркса від СРСР, Ж.П. Сартра від студентських бунтів 68-го, З. Фрейда від сексуальної революції 60-х, Г. Маркузе від тероризму 70-х? Хіба автор найбільш дикої комуністичної диктатури Пол Пот і його однодумці здобували освіту не у лівих французьких вишах? Хіба ліві викладачі не мають розділяти відповідальність за злочини колишніх студентів?

Хіба автор найбільш дикої комуністичної диктатури Пол Пот і його однодумці здобували освіту не у лівих французьких вишах? Хіба ліві викладачі не мають розділяти відповідальність за злочини колишніх студентів?

Виправдання на кшталт «їхні ідеї неправильно зрозуміли», м’яко кажучи, безвідповідальні. Люди, які вчили про боротьбу класів, знищення буржуазного суспільства, на що розраховували? Напевно, не на те, що їхні послідовники збиратимуть квіти в саду. Коли вголос мрієш про соціальну революцію, то напевно ж розраховуєш, що хтось реалізує задумане.

Пригадується історія американки Мішель Картер, яка довела свого хлопця Конрада Роя до самогубства. Коли він засумнівався і вибіг з машини, наповненої чадним газом, і написав про це Мішель, то отримав у відповідь смс: «Повернись назад». На суді адвокат підозрюваної наполягав, що слова Мішель ніяк не вплинули на вчинок Конрада.

Такі люди, як Мішель, сидять у в’язницях, а Маркс,Мао, Маркузе залишаються видатними мислителями, ідеї яких «перекрутили і бездарно реалізували». Тому кожне нове покоління лівих утопістів закликає ще раз згуртувати зусилля людства довкола єдино правильної ідей, і цього разу все точно вдасться, звісно, попередньо знищивши усіх, хто проти.

Помірковані вбивці

Вважається, що радикалізм зростає по мірі віддаленості від політичного центру на класичній шкалі «правий-лівий».

Дійсно, соціал-демократ – янгол у порівняні зі своїм ідейним родичем анархістом. Та це лише на перший погляд. Хіба анархіст, що розбив вітрини магазину, становить більшу суспільну загрозу, ніж депутат соціал-демократичної партії, який проголосував за легалізацію абортів? Очевидно, що ні. Суспільство, чомусь, страхається маргінала в масці з каменем у руці, а вбивця мільйонів ненароджених дітей – лідер думки свого електорату. Оцінка політичного радикалізму настільки спотворена, що ми не помічаємо презентабельного маніяка з холодним прорахунком і лякаємось неврівноваженого підлітка.

Хіба анархіст, що розбив вітрини магазину, становить більшу суспільну загрозу, ніж депутат соціал-демократичної партії, який проголосував за легалізацію абортів? Оцінка політичного радикалізму настільки спотворена, що ми не помічаємо презентабельного маніяка з холодним прорахунком і лякаємось неврівноваженого підлітка.

Тому радикалізм слід оцінювати не тільки за методами, а й за політичними цілями. Якщо брати до уваги саме цей критерій, то всі ліві ідеології є радикальними. Соціал-лібералізм, соціал-демократизм, соціалізм, фемінізм, енвайронменталізм, комунізм, анархізм прагнуть докорінної зміни існуючої економічної та культурної системи Західних суспільств. І немає значення, чи ця мета буде досягнута легальними політичними методами чи революційними.

Помірковані, як вважається, соціал-демократи в Європі і соціал-ліберали США добре ладнають з капіталізмом. Вони полишили ідею знищити буржуазний економічний лад, щоправда хочуть зробити його «справедливішим»^[9]. От тільки вони не відмовилися від культурної революції. Справа в тому, що соціал-ліберали й соціал-демократи ще з 60-х років підпали під інтелектуальний вплив неомарксизму Франкфуртської школи та постмодернізму. Саме ці політичні сили протягують через європейські парламенти легалізацію розлучень, абортів, одностатевих шлюбів, евтаназії. Діючи зсередини західної цивілізації, соціал-демократи та соціал-ліберали підривають її базові основи.

Вони відповідальні за радикальну, насильницьку трансформацію культури Західної цивілізації. Без їх політичної підтримки ЛГБТ-спільнота, фемінізм, радикальні екологи залишилася б купкою маргіналів зі збоченими ідеями. Та завдяки парламентській діяльності лівоцентристів ці збочення стають нормою.

Радикалізм слід оцінювати не тільки за методами, а й за політичними цілями. Якщо брати до уваги саме цей критерій, то всі ліві ідеології є радикальними. Соціал-лібералізм, соціал-демократизм, соціалізм, фемінізм, енвайронменталізм, комунізм, анархізм прагнуть докорінної зміни існуючої економічної та культурної системи Західних суспільств. І немає значення, чи ця мета буде досягнута легальними політичними методами чи революційними.

Джордан Пітерсон задає риторичне питання «Чи справді варто було так лібералізувати закони, що стосуються розлучень, у 1960-ті роки? Не думаю, що в цьому впевнені діти, чиї життя зіпсувала ця гіпотетична свобода»^[10]. За мільйони дітей, які зазнали психологічного насилля відповідають «помірковані» ліві. Вони легалізовували розлучення, переконуючи в прогресивності такого кроку. Те саме вони розповідають про дитячу евтаназію, коли батькам дається право вбити свою дитину, якщо та народилася з вадою. Чи про вбивство сформованої дитини на останніх строках вагітності. Найбільш жахливо, що цей терор називають турботою про права людини. Тобто правом батьків є вбити дитину, яка їм заважає. Чим це відрізняється від Голокосту, коли Гітлер турбувався про права людини – білого німця, якому заважали роми та євреї?

Дитина, народжена від трьох батьків, внаслідок генетичних експериментів, коли дізнається про своє походження, як себе почуватиме? Звісно, в неї дозволу не питали як і у маленького Брюса Раймера не питали чи хоче він бути дівчинкою. У цього хлопчика був пошкоджений статевий орган, і, з дозволу батьків, доктор Мані нашпигував дитину жіночими гормонами та провів операцію по зміні його статті. Його назвали Брендою і виховували, як дівчинку. Всередині він все-одно залишався хлопчиком. Вже дорослим він взяв собі чоловіче ім’я Дейвід, одружився та всиновив дітей. Однак жорстокий експеримент не минув безслідно – у результаті затяжної депресії він покінчив із собою.

Найбільш жахливо, що терор прикривається турботою про права людини. Тобто правом батьків є вбити дитину, яка їм заважає. Чим це відрізняється від Голокосту, коли Гітлер турбувався про права людини – білого німця, якому заважали роми та євреї?

А все через те, що доктор Мані вірив у власну теорію гендерної нейтральності, згідно якої хлопчиком і дівчинкою не народжуються, ними стають в процесі виховання. Тобто можна виховати з дівчинки хлопчика, і навпаки. Його теорія зазнала краху. Кров на його руках. Однак ліві цей треш, що пережила родина Раймерів, хочуть поширити на все суспільство. Завдяки Джудіт Батлер ця ідея схибленого лікаря перетворилася на гендерну ідеологію – найбільш впливову ідею нашого часу. А завдяки лівоцентристам це божевілля стає законним. Бачите, вони не радикали: просто спокійно тицяють кнопки для голосування, наближаючи «Дивний новий світ».