3 липня 529 року був скликаний Другий Оранзький синод. Свою назву він отримав від міста Оранж, яке на той момент перебувало у складі остготського королівства. Префект Ліберій побудував в Оранжі нову церкву, і щоб її освятити, до міста приїхали чотирнадцять єпископів, які і влаштували цю нараду.
Основним питанням, яке розглядалося на синоді, стала дискусія з приводу того, чи є єрессю напівпелагіанство. Раніше на Карфагенському соборі 418 року єрессю був визнаний пелагіанізм – вчення ірландського монаха Пелагія. Він вважав, що первородний гріх не зіпсував природу людини, яка залишилася здатною самостійно визначати, що є добрим, а що злим, без якогось Божого втручання. Хоча Пелагій не заперечував, що благодать Божа є допомогою для всякого доброго діла, все ж на думку цього ченця, людині просто достатньо мати власну волю, створену Богом, щоб вести непорочне життя.
Вважається, що пелагіанство призвело до такого вчення, що людина може досягти спасіння своїми власними зусиллями, що частково було прийнято Фомою Аквінським у вчення католицької церкви. Пізніше це вчення критикуватимуть за часів Реформації, а до того з ним не погоджувався Августин. Африканський єпископ з Гіппона Августин Аврелій, який пізніше став вважатися одним з «отців Церкви», вчив, що люди не можуть отримати спасіння і прийти до Бога без благодаті Божої.
На Другому Оранзькому синоді розглядалося напівпелагіанство, яке стверджувало, що початок віри є актом особистої свободи людини і тільки пізніше зростання у вірі стосувалося прояву милості Божої. Однак ця спроба компромісу між пелагіанством і вченням Августина не було прийняте, тому на Другому Оранзькому синоді було оголошене єрессю. Синод затвердив, що хоча віра і є актом вільної волі, вона все одно навіть на початковому своєму етапі є результатом благодаті Божої.
Пізніше до рішень цього зібрання апелювали початківці Реформації, коли виступали з критикою деяких доктрин католицької церкви, вказуючи на те, що ще в VI ст. це питання вже було вирішене.
