Політичний шлях майбутнього дуче розпочався із журналістики та активної участі в розбудові італійського соціалізму. Ще до Першої світової війни він поповнив лави Соціалістичної партії та активно виступав проти вступу Італії у війну з Османською імперією (1911 року) та навіть організував страйк і протести, щоб перешкодити відправленню солдатів на фронт.
Цього дня 1883 року народився один з найвідоміших диктаторів ХХ століття, дуче Великої Італії Беніто Муссоліні. Близько двох десятків років він очолював Італію, перетворивши її на фашистську державу.
Однак Муссоліні доволі швидко розчаровується в соціалізмі та змінює свої погляди в бік мілітаризму, що спричиняє конфлікт з його соціалістичними соратниками. Він утворює нову організацію – Італійський союз боротьби, який наприкінці 1921 року був перетворений у Національну фашистську партію. Хоча фашизму приписують крайню і беззаперечну правизну, однак соціалістичні та навіть марксистські нотки режиму Муссоліні простежувалися протягом всього терміну перебування його при владі. Нова політична доктрина була спробою поєднати революційне з традиційним задля досягнення поставленої мети – повернути Італії велич Римської імперії та її домінування у світі.
Риторика і лозунги, зрозумілі для широких мас, швидко завоювали популярність в народі, що дозволило Муссоліні організувати відомий марш на Рим, учасниками якого стали десятки тисяч фашистів. 24 жовтня 1922 року на 60-тисячному мітингу він відкрито озвучив свою першочергову мету: «Програма нашої партії проста: ми хочемо правити Італією!»
Зреалізувати це прагнення вдалося доволі швидко: острах перед фашизмом змусив італійського короля Віктора Емануїла ІІІ призначити Беніто Муссоліні прем’єр-міністром, а особливості виборчої системи (привілейоване становище найпопулярнішої політсили) дали легальну можливість фашистам закріпитися у владі. Однак вже до середини 1920-х років голова уряду стає фактичним диктатором та бере на себе звання «дуче». Фашистам вдалося взяти під повний контроль медіа, освіту, профспілки та й економіку загалом, що було характерним для класичного прикладу держави вождистського типу.
Але кульмінацією правління Муссоліні стала не тотальна узурпація влади і навіть не поширення впливу шляхом підтримки фашистських режимів Європи (в Іспанії та Австрії), але Друга світова війна, в яку Італія вступила в складі держав Осі. Військові кампанії в Африці, на Балканах та на Східному фронті не принесли фашистам тієї слави, на яку розраховував їх вождь, але навпаки – продемонстрували слабкість італійської армії. Попри немалий потенціал, вже на початку війни стало зрозуміло, що Італія все-таки була слабкою ланкою держав Осі і найперша пала перед арміями союзників. Це поклало край і правлінню Беніто Муссоліні, який попри відчайдушні спроби зберегти владу, не лише її втратив, але й був ганебно страчений 28 квітня 1945 року.
Ексцентричний вождь, котрий два десятки років очолював Італію, теоретично мав би шанс посісти місце епохального диктатора. Однак історія склалася так, що Муссоліні відійшов на другий план, у порівнянні з епатажем та інформаційним розмахом нацистської Німеччини й безпосередньо Адольфа Гітлера, хоча і прийшов до влади значно раніше свого німецького союзника. Як і багато диктаторів, фашистський вождь почав з нечуваного масштабу поставлених цілей (повернення слави Римської імперії), але закінчив свій шлях підвішеним у середмісті Мілану.
