Цього дня 1899 року розпочалася Друга англо-бурська війна, що стала кульмінацією конфлікту довкола контролю над Південною Африкою. Тоді протистояння розгорнулося не між колоністами та місцевим африканським населенням, але між британцями та нащадками голландських, французьких та німецьких колоністів.
Бури — субетнічна спільнота нащадків білих європейських колоніалістів (самі називали себе африканерами), які проживали на півдні Африки, систематично мали конфлікти як з місцевим населенням, так і британцями, які бажали контролювати багаті на золото й алмази регіони Африки. Внаслідок постійних загроз бурам доводилося змінювати місця свого проживання і ведення господарства, однак на кінець ХІХ століття вони все ж контролювали новоутворені республіки — Трансвааль та Оранжеву.
Хоча африканери завжди представляли меншину в складі населення цих республік, однак мали великий вплив внаслідок вдалого ведення господарства та специфічного дуже консервативного способу життя. Вони були дуже надзвичайно релігійними. Переселенці з Голландії та Франції (особливо нащадки французьких гугенотів) засновували на Півдні Африки свої колонії ще в XVII столітті. Їм вдалося зберегти консервативність у всьому: глибоковіруючі протестанти з патріархальним укладом життя, які вкладали всі свої зусилля в працю та оборону від недоброзичливців. Саме ці риси надалі сприяли їх відносно успішній обороні від армії найбільшої тодішньої імперії.
В останній третині ХІХ століття Трансвааль і Оранжева стали об’єктами колоніальних претензій, адже тут був відкритий величезне родовище золота. Внаслідок Першої англо-бурської війни (1880-1881) бурам вдалося зберегти незалежність республік, однак Великобританія вже готувалася до наступного протистояння, яке було неминучим.
Військові дії спалахнули 12 жовтня 1899 року, коли бури перейшли капський кордон. Попри це, визначати їх як агресорів буде неправильно, адже Британія нарощувала сили і звозила війська для запланованого наступу, а бури лише діяли на випередження. Британці, в свою чергу, ігнорували мирний процес врегулювання конфлікту і лише доставляли тисячі і тисячі нових солдатів у Африку.
Бурські республіки Трансвааль і Оранжева не мали регулярної армії. Основою їх військової потужності стали цивільні чоловіки, які мали на руках зброю та сформували перші загони бурських коммандос. Ще кілька десятків одиниць військової техніки їм вдалося закупити в інших держав.
На початку війни бурські війська під керівництвом генерала Кроньє здійснили низку вдалих спецоперацій, використовуючи нові тактичні прийоми (використання окопної війни з опорою на стрільців, затримка наступу противника за допомогою колючого дроту). Африканери здобули перемогу біля Магерсфонтайна та вибили противника на річці Тугела.
Однак сили британців значно переважали і вже наприкінці 1899 року бурам довелося відступати. Навесні-влітку 1900 року британці увійшли в столиці республік – Блумфонтайн і Преторію. Далі розпочався тривалий період партизанських війн, коли протягом наступних двох років невеликі групи бурів здобували чисельні локальні перемоги та не давали британцям спокійно закріпитися в Південній Африці.
Імперським військам не вдавалося ефективно придушити опір, і вони другий раз в історії використали концентраційні табори, куди звозили сотні тисяч місцевого населення, щоб вони не допомагали партизанам. Внаслідок антисанітарних умов і голоду в цих таборах загинули кількадесят тисяч людей (серед яких було чимало дітей). У 1902 році британські війська налічували вже близько 450 тисяч особового складу, тоді як бурів наприкінці війни було до 85 тисяч, а тому поразка останніх була очікуваною.
Англо-бурська війна вже на початку ХХ століття стала легендарним прикладом реалізації можливостей для спротиву навіть коли сили суттєво різняться. Хоча Велика Британія все ж отримала жадані території, однак моральна перемога, однозначно, належала бурам. Британці мали тотальну перевагу, проте кілька років не могли побороти африканерів і лише звезення майже півмільйонної армії та організація масових концтаборів дозволили їм здобути перемогу. В свою чергу, бурам вдалося на патріотичному ентузіазмі та авантюризмі протриматися майже три роки, і завдати імперії чималих як фізичних, так і репутаційних втрат.
Для українців така тактика теж знайома. В 2014 році, коли Росія розпочала військову агресію в Криму і на Донбасі, тисячі українських патріотів та утримали оборону ще до відбудови регулярної армії.
