Виклик постмодернізму

Раціоналісти модерну вважали, що людський розум може осягнути істину, раціональну, одну і загальну для всіх. Потрібно побудувати суспільство у злагоді з цією істиною, і всі будуть щасливі. Вважалося, що суспільство еволюціонує, прогресує і скоро будуть вирішені всі проблеми.

Ідеологія модернізму претендувала на володіння єдиною раціональною істиною і тому сприймала релігійний світогляд як ворожий. Крах модернізму був катастрофою претензії на володіння однозначною раціональною істиною. Релігія стала сприйматися як світогляд і досвід, що володіє такими ж правами на істину, як і модерна наука. Крах ідеалів модерну в принципі дозволив християнству вільно розвиватися як релігії любові.

Еліта епохи постмодерну вільна від ворожих релігії забобонів епохи модерну. Однак вона піддається на спокусу ідеологією постмодернізму. Зауважу, що потрібно розрізняти епоху постмодерну як інформаційне суспільство та ідеологію постмодернізму як нав’язувані суспільству лівацькі ідеї. Небезпека для релігії полягає не у самій епосі — вона сприятлива для місіонерства та прийняття релігії. Небезпека походить від ідеології постмодернізму. Основні риси ідеології постмодернізму так само ворожі християнству, як і ідеологія модернізму, але з протилежними акцентами.

Потрібно розрізняти епоху постмодерну як інформаційне суспільство та ідеологію постмодернізму як нав’язувані суспільству лівацькі ідеї.

Модернізм претендував на істину і заперечував претензії релігії на істину, а постмодернізм заперечує всяку істину і можливість існування істини взагалі. Постмодерністи відкидають християнство на тих же підставах, на яких вони відкидають модернізм з його науковим раціоналізмом. Християни і модерністи вірять в істину, хоча по-різному її представляють. Постмодерністи взагалі не вірять, що можлива хоч якась істина.

Модернізм претендував на істину і заперечував претензії релігії на істину, а постмодернізм заперечує всяку істину і можливість існування істини взагалі.

Залишається загадкою, що виявиться більш терпимим до християнства — модернізм чи постмодернізм. Сьогодні постмодернізм молодий та агресивний — як модернізм у часи Французької революції. Може з часом постмодернізм охолоне у своїй боротьбі з релігією — як здебільшого охолов модернізм після сплеску Французької революції?

Представники філософії постмодернізму: Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Батай, Ж. Дерріда, М. Фуко.


Модернізм нагадує будівництво Вавилонської вежі, а постмодернізм — какофонію голосів після змішання мов.

Ідеологія модерну проповідувала раціоналізм, постмодерну — волюнтаризм. Ідеологія модерну проповідувала світську мораль, постмодерну — повний моральний релятивізм.

 Ідеологія модерну проповідувала світську мораль, постмодерну — повний моральний релятивізм.

Ідеологія модерну проповідувала побудову світської правової держави та відкритого громадянського суспільства, постмодерну — виправдовує довільне соціальне конструювання.

Ідеологія модерну проповідувала світську європейську культуру, постмодерну — колаж усіляких культур.

Ідеологія модерну проповідувала необхідність побудови єдиного світового порядку, постмодерну — виправдовує боротьбу цивілізацій, релігій, націй, етносів. Існування універсального людства заперечується. Вважається, що ідея універсального людства породжує насильство над вільними індивідами.

Ідеологія модерну припускала, що об’єктивна реальність є і її можна пізнавати і потрібно покращувати. Ідеологія постмодерну проповідує, що об’єктивна реальність ірраціональна, недоступна нашому пізнанню і поліпшити її не можна. Можна тільки грати з цією невідомою дійсністю. Реальність вважається соціальним винаходом.

Картина культової постаті сучасного мистецтва Енді Воргола – найбільш яскравого виразника постмодерністської естетики і філософії. Ним заперечуються будь-які історично сформовані критерії художньої творчості. Він викреслив канон, замінивши його суб’єктивною,  нічим не обмеженою волею автора. 


Мішель Фуко пише, що «світ», «свобода», «право» — це ілюзії, нав’язані пануючими класами.

Модерністи вірять у визначеність, постмодерністи — у невизначеність.

Модерністи вірять у план, постмодерністи — у свободу і випадок.

Модерністи культивують порядок, постмодерністи — анархію.

Модерністи надають перевагу типовому і універсальному, постмодерністи — мутантному, суміші всього з усим.

Модерністи шукають істинного слова, постмодерністи надають перевагу мовчанню, відкидають і сенс, і Слово. Заперечується мова як система, що нав’язує норми значень. Мову потрібно долати і руйнувати. Вся ця ідеологія постмодернізму є лівацьким анархістським рухом з одного боку, з іншого — настроєм суспільної свідомості.

Вся ця ідеологія постмодернізму є лівацьким анархістським рухом з одного боку, з іншого — настроєм суспільної свідомості.

Постмодернізм — це розум, який з’їхав з глузду. І якщо раніше перед християнами стояла тільки одна задача: переконати розум повірити, то тепер їх дві, тому що спершу потрібно переконати розум повернутися до самого себе. Але можна цього й не робити. Можна показати, що «божевільний» розум постмодерніста не знає нічого такого, чого давно не було б відомо християнам.

Постмодернізм стверджує, що розум не дає остаточного істинного знання? Немає проблем, християни це завжди знали.

Усі людські знання відносні? Християни це і так завжди стверджували.

Усі теологічні системи недосконалі? Християни це знали, і тому говорили про істинність Писання.

Постмодернізм — це розум, який з’їхав з глузду.

Людина не може осягнути істини і тому приречена вічно блукати серед своїх думок, переваг, симулякрів, бажань та ілюзій? Християнські теологи завжди це знали і тому постійно говорили про необхідність віри.

Усяка мораль відносна? Християни і з цим згодні. Тому вважають, що треба жити не за нормами людської моралі, — а за заповідями Бога.

За Божими заповідями жити сьогодні неможливо? Ми, християни, це знали і вчора, і сьогодні. І тому щоразу говоримо про необхідність благодаті. Що неможливо людині, те можливо Богові.

Претензії християн неполіткоректні? Християни це завжди знали. Тому що, звіщаючи мир, ми говоримо і про меч, який уготований Богом для тих, хто не приймає мир.

 

Постмодернізм в архітектурі. Скандальна «перевернута церква» Device to Root out Evil або «Пристрій для викорінення зла», архітектор  Деніс Оппенгейм, Ванкувер, Канада.


Людина перебуває у трагічному становищі незнання, беззахисності й безопорності? Але про це завжди говорила нам Біблія. Людина — раба бажань і жертва насильства, що панує в суспільстві? Нічого нового, про це безліч разів говориться в Біблії. Людина сама не може вийти з рабства бажань? І про це говориться в Біблії. Людина — крихка істота, що не може пережити без збитку стихію насильства? І це є також біблійною істиною.

Людина безсила перед громадським насильством і не може навіть осмислити власний досвід як жертви долі або випадку? Звичайно — безсила, звичайно — не може. Християни це завжди знали. Якщо Бог не просвітить, людина не зрозуміє, у чому сенс її страждань від усілякого насильства.

Людина живе в полоні власних оповідань? Християни це завжди знали. Як знали і те, що тільки Бог може дати людині знання, більше ніж усі людські наративи.

Людина приречена на прагнення вийти за свої межі, за межі бажань, наративу, насильства? Християни завжди знали про таке прагнення, як і про те, що саме по собі воно — благо, але може перетворюватися у людях на зло.

Людина не може сама по собі вийти за названі межі? Християни це завжди знали. Тільки Бог може вивести людину за межі її маленького горизонту, за межі туману її бажань, за межі хмари людських фантазій, за межі людського страху перед насильством.

Людина зла і погана, аморальна і безпринципна, схожа на тварину і навіть гірше тварин? Християни це завжди знали. Одна з біблійних істин — знання про падшість людини, про її спотворення злом.

Кожна людина — збоченець і нелюд, який милується злом? Християни це завжди знали. Гріхопадіння не сьогодні сталося. І не в часи постмодерну були Содом і Гоморра, де гріх не тільки терпіли, але і заохочували.

Християни з усією серйозністю повинні зрозуміти: немає нічого нового під сонцем. Це все вже було. І отрута постмодернізму — це така сама отрута, яка була завжди у лоні людського серця. І ситуація, яка є сьогодні, у часи постмодерну, — така ж сама, яка була за часів Христа, за часів Лютера і за часів Барта. Світ, по суті, є світом постмодерністським у тій мірі, у якій він у злі лежить. І повернути світ до християнства завжди було безмірно важко.

І ситуація, яка є сьогодні, у часи постмодерну, — така ж сама, яка була за часів Христа, за часів Лютера і за часів Барта. Світ, по суті, є світом постмодерністським у тій мірі, у якій він у злі лежить. І повернути світ до християнства завжди було безмірно важко. Християнство не завоювало світ у теоретичній дискусії з філософами. Але Бог зробив неможливе за людськими мірками диво.

Цю постмодерністську відповідь почув апостол Павло на Ареопазі — «Тебе ми послухаємо іншим разом». Його б сьогодні перервали трохи раніше, а може навіть на самому початку його проповіді. Але перервали б тому, що світ завжди не хоче чути не тільки про воскреслого Христа, а й про істинного Бога. Ми занадто захопилися спекуляціями на теми готовності античного світу до прийняття християнства. І не бажаємо бачити, що до християнства той світ був так само не готовий, як і сьогоднішній постмодерний світ. І християнство не завоювало світ у теоретичній дискусії з філософами. Але Бог зробив неможливе за людськими мірками диво. І продовжує його здійснювати при кожному новому покаянні всякої людини.

Отже, наша справа — свідчити, що християнство знає всі так звані “істини постмодернізму” про людину та її ситуації, проте наполягає на існуванні Бога, на існуванні абсолютних норм добра і зла, справедливості і несправедливості, краси та потворності, благодаті і спокуси. Християнство знає, що все це є, незважаючи на те, що світ і людина загрузли у злі повністю і здається, що загрузли безнадійно.

 «” Що є істина? “Христос і Пилат» – картина російського живописця Миколи Миколайовича Ґе. Як і тоді, нині панує скептицизм. Подібно до Понтія Пилата, постмодернізм задає це питання із впевненістю, що ще не народився той, хто скаже: “Я є істина”.


Християнин не повинен перед обличчям постмодерніста доводити істинність християнства, як істинність тих чи інших положень або норм. Християнин повинен забути про всі сперечання щодо істини і точок зору, абсолютизму і релятивізму. Християнин повинен говорити тільки про факти. Я особисто знаю, що Бог є. Помилково сказати: я знаю, що теорія про існування Бога — істинна. Усі теорії невірні. Вони не всі помилкові, але всі недостатні. Нехай постмодерніст отримає від нас визнання відносності всякого знання як теорії, як системи суджень, як висловлювання. Але крім усіх тверджень і заперечень, у благовісті та співі, у мовчанні молитви і спогляданні я знаю, що Бог є. Я просто переживаю той факт, що Він є. Отже, знання Бога — не теоретичне, воно — фактичне. І тому це знання Бога не може бути зруйноване при відмові від усіх теорій.

Я також просто переживаю той факт, що є відмінність між добром і злом. Ця відмінність є не як теоретичне положення. Вона є як факт. Ця відмінність — онтологічна. Різниця між добром і злом переживається мною як реальність — і тому вона об’єктивна, тому вона не мною придумана. Хуліган б’є стареньку на вулиці — і я переживаю той факт, що це — зло. Не потрібно теорій, не потрібно суджень і доказів. Я не проводжу у себе в душі (у свідомості) відмінності між добром і злом у ту мить, коли я побачив це побиття. Зло вже дано як зло. І значить — не все у світі відносне.

Теорії — так, вони відносні. Але факти — ні, вони об’єктивні. Християнин тримається за факти. Існування Бога, мене особисто, світу, добра, краси, справедливості — усе це факти. Існування зла, неподобства, несправедливості — теж факт. Але неіснування Бога, мене особисто, світу — це не факт, це теорія.

Теорії — так, вони відносні. Але факти — ні, вони об’єктивні. Християнин тримається за факти. Існування Бога, мене особисто, світу, добра, краси, справедливості — усе це факти. Існування зла, неподобства, несправедливості — теж факт. Але неіснування Бога, мене особисто, світу — це не факт, це теорія. Порожня і дурна, відома вже п’ять тисяч років, тому що вперше цю теорію вигадали в Індії. Навіть існування істини — факт, так само як існування брехні, ілюзій, помилок і симулякрів — теж факт.

Але ще раз нагадаю: нам важливо не довести факт існування істини чи краси. Нам важливо довести факт існування Бога, світу, а також довести факт існування відмінностей між красою і потворством, істиною і брехнею, справедливістю і несправедливістю.

Але хіба ми доводимо факт? Аж ніяк, факт застає нас, найчастіше несподівано, вторгаючись на нашу власну територію. Світ є, тому що він вторгається в наше існування — і ми не вільні відвернутися від фактичності світу, ми переживаємо його тиск. І Бог приходить до нас, як факт. Це і називається відкриттям, релігійним осяянням, містичною вірою, зверненням і багатьма іншими дуже відносними словами, які, однак, говорять про абсолютний факт. Факт того, що Бог прийшов до мене і Він був не такий, як ми Його собі придумували. Світ точно існує тому, що його фактичність відрізняється від наших снів.

Бог точно існує тому, що Його дійсність відрізняється від наших фантазій.

Але дізнатися про Бога як про факт можна, тільки маючи релігійний досвід. А тому постмодерністу ми можемо свідчити, що ми знаємо всі так звані постмодерністські істини, у них немає нічого нового. Вони давно є в підручниках з теології і про них свідчить Писання. Але Бог як Факт дозволяє нам мати єдину, незламну і абсолютну основу для наших знань, цінностей, норм нашої моралі і релігійного служіння. І ця основа — сам Бог. Іншої основи ми не маємо.

Ми не спираємося на теорії. Ми не спираємося на теологічні системи і наративи. Ми не спираємося на наш досвід. Ми можемо бути християнами тільки тому, що Бог несе нас у Своїх долонях. І ці долоні, тобто Він Сам — це і є наша єдина опора. І це та ж сама опора, яка була у Йова.

І сьогодні ми не повинні піддатися спокусі надавати найперше значення суперечкам про особливості ситуації з істиною, справедливістю, промислом, долею. Якщо ми почнемо філософствувати про особливості наших теорій в умовах постмодерну або навіть про такі важливі речі як істина чи справедливість, — ми потрапимо в ту саму спокусу, у яку впали друзі Йова. Християни сьогодні в сучасному світі — як Йов на гноїщі. І опори немає. І теорії всі помилкові. Тільки Бог як Факт, тільки Його долоні, тільки наша віра — Йому.

Як це все пояснити постмодерністу? Важко, але ми повинні спробувати. Ми повинні свідчити чесно і відкрито про особливості нашого становища. Не приховуючи того, що ми — на гноїщі, що ми — поза містом. Свідчити, не ховаючи наших ран і визнаючи свою неміч. Важливо, щоб у постмодерніста була можливість нас зрозуміти. Якщо він зрозуміє нас у нашій справжності, у нашій трагічній фактичності, він може нами зацікавитися. Точніше — ми, наше становище і наше свідчення, наш досвід і наша трагедія — можуть його «зачепити». Змусити зупинитися. І прокинутися від проповіді своєї маленької постмодерної правди. І відкритися тому Богу, який тримає нас у Своїх долонях. Якщо він зрозуміє нас, відчує нашу трагедію, він може відчути ці долоні Бога. А потім і побачити, що сам він теж у цих долонях — настільки, наскільки він сам існує. І він може побачити, що весь його релятивізм і аморальність — бридкі й недостойні бути присутніми поруч з цими долонями Бога.

Загалом, співпереживання — ось що потрібно, щоб навернути постмодерніста. Не докази і нові теорії, а ситуація співпереживання — його — Вам. І тому — залучайте їх у своє життя, розповідайте про свої трагедії, свідчіть про труднощі християнського життя — не заради їх навернення, а заради появи у них співпереживання Вам. А там вже нехай буде так, як захоче Бог. Бо врешті-решт навернути атеїста-постмодерніста може тільки Бог.

 

Юрій Павлович Чорноморець – доктор філософських наук, професор кафедри культурології Інституту філософської освіти і науки НПУ імені М. П. Драгоманова.

 

За матеріалами: http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/12435-publichnyj-disput-s-ateistami-glavnye-aspekty-teorii-i-praktiki.html

Сподобався матеріал?

Поділіться цiєю інформацією в соціальних мережах

Twitter Facebook In