logo
29 травня 2020 р. \ оновлено 22 лютого

Ми всі так чи інакше чули про поняття “секуляризм”. Воно є досить давнім, але сучасна сфера використання дещо різниться із первинним значенням і сенсом. У XVI-XVIII століттях в Європі набуває популярності ідея розділення світської і духовної влади та принцип невтручання церкви й державних інституцій у справи один одного. В деяких державах це розділення відбувалося дуже болюче та з використанням сили.

Секулярний підхід можна побачити і в Конституції США та пізніших конституціях (включно з нашою) разом із гарантуванням права на свободу віросповідання. Попри хибне уявлення про дане розділення як обмеження для християнства, ідея розділення церкви і держави, найперше, в інтересах самої церкви. Інститут держави безпосередньо пов’язаний з інститутом влади, а тому ототожнення церкви з тією чи іншою політичною силою потенційно може зашкодити самим віруючим.

Ширше трактування секуляризму набирає популярності в середовищі французьких просвітників, які вбачали церкву як деструктивний інститут. Вони не лише підтримували розділення держави та церкви, але й усіляко критикували вплив останньої на світогляд людей.

Коли б сьогодні секулярний підхід трактувався лише як структурне розділення церкви і держави, то ця тема втратила б актуальність 1996 року, коли приймалася наша Конституція. Але ні, секуляризм в широкому сенсі не лише зберігає популярність, але й залишається мейнстрімним ось уже не перший рік.

Спробуємо поглянути власне на сучасне трактування секуляризму. Зараз під цим терміном визначається система поглядів, ідей та дій з метою усунення релігії та церкви з життя суспільства. Секуляризм не тотожний атеїзму, однак саме атеїсти й агностики є основною популяризаторами знецінення й усунення християнства з публічного простору.

Вони витискають не лише церкву як структуру, але й християнський світогляд та будь-які згадки про релігію. Особливо наочно це видно в медіа (що якраз не можна пояснити 35 ст. Конституції України). Теологічні питання, які тисячоліттями були предметом публічних обговорень, сьогодні майже ніде не звучать. Церква в медіа згадується практично завжди у двох контекстах – політично-скандальному (наприклад, історія з Томосом чи скандали, пов’язані з антиукраїнськими висловлюваннями священників РПЦ) та розважально-повсякденному (нагадування про звичаї і традиції українців щодо певного християнського свята). До того ж і самі журналісти підживлюють міф про “духовну Росію” і “загниваючий Захід”, тим самим тавруючи вплив церкви на суспільство як російську практику, ігноруючи в рази помітніший вплив на Європу й Америку.

Відсутність належного висвітлення релігійних питань в ЗМІ є результатом згубної атеїстичної традиції протяжністю в століття і поширення ліволіберальних ідей серед самих журналістів. З цим пов’язаний і невідповідний образ церковних діячів, які в радянській пропаганді були представлені як “буржуї” та шахраї, а в сучасних медіа часто як фігуранти скандалів. Сюди ж додаються ліві фейки про згубний вплив релігії на суспільство (розповіді про “кровожерливість” християн та звинувачення в пригніченні й дискримінації).

В результаті всього цього ми можемо все частіше чути пропозиції заборонити викладання християнської етики, обкласти церкви податками, усунути згадки про Христа із шкільної програми і публічного святкування деяких свят (як-от Різдво) та навіть не враховувати думку християн, бо вони “відсталі гомофоби і фанатики”. В цих умовах формується негативний образ християнства, а підняття релігійних питань може трактуватися як щось небажане і навіть неетичне (мовляв “це особиста справа кожного, тому цю тему не варто піднімати”).

Але ми знаємо, що саме християнство стало основою цивілізаційного домінування Заходу у світі. Протягом багатьох століть християни будували ці суспільства і без втілення в життя біблійних істин ми не мали б сьогодні ані ринкової економіки, ані прав людини, ані всього того, що споконвіку вважалося західними цінностями. І хоча за останні 50 років спостерігається жахлива дехристиянізація цілої цивілізації, однак варто пам’ятати, що на порожньому фундаменту не можна побудувати нічого міцного, а тому збереження вічних і натуральних цінностей є запорукою нашого майбутнього.