В Іспанії спалахнув скандал довкола українського футболіста Романа Зозулі, який наприкінці липня підписав контракт з клубом «Фуенлабрада». Місцева ЛГБТ-організація Fuenla Entiende вважає, що політичні погляди футболіста є неприпустимими і закликає розірвати з ним контракт.
В офіційній заяві бачимо такі звинувачення: «Зозуля публічно підтримував українське воєнізоване формування, яке пов’язане з радикальними організаціями, а в соціальних мережах позував на тлі нацистської нумерології. Крім того, Зозулю на матчах публічно підтримували політичні лідери ультраправої іспанської партії VOX». Також в організації наголосили, що «люди з поглядами Зозулі нетерпимі до інакомислення і схильні здійснювати напади на іммігрантів і представників сексуальних меншин».
Раніше Роман Зозуля публічно підтримав цілісність України та допомагав українським добровольчим батальйонам на Донбасі. Саме підтримку «Азову» та «Правого сектору» сьогодні засуджують іспанські ЛГБТ, які розцінюють це як прояв «фашизму». Ось так людину цькують за любов до своєї країни і підтримку її захисників. Цікаво, що об’єктом ненависті ЛГБТ-організації стали навіть не дії, а погляди (абсолютно типові в його країні) та підтримка з боку політичних опонентів (партії VOX). Як бачимо сучасні псевдоліберальні рухи стають дедалі більш деспотичними і нетерпимими.
Отже, маємо ситуацію, коли організація із чітко сформульованими радикальними поглядами намагається тиснути на футбольний клуб задля «скасування» (добитися звільнення і публічного засудження) людини, з якою вони мають різні погляди. Ця істерика ліворадикалів не стала б інформприводом, якби не десятки прикладів «скасування» публічних персон за останні кілька років. Для народів, які пережили радянську окупацію вся ця культура і практика очевидно перегукується із остракізмом в Радянському Союзі, коли основним мірилом благонадійності була відповідність поглядів людини із лінією партії.
Це звинувачення цікаве, бо демонструє комплекс проблем із свободою слова і поглядів. В державах з лівим чи лівоцентристським урядом патріотизм і любов до свого народу дедалі частіше сприймається як ознака радикалізму. В Україні існує міф про абсолютну підтримку нашої незалежності з боку європейських сил, які вважають себе демократичними. Однак насправді наші прагнення суверенітету і побудови національної держави нерідко трактуються як фашизм, тому ліві рухи на Заході мають набагато більше спільного з Росією і її риторикою, ніж із справжніми європейськими цінностями.
