7 серпня 1932 року Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів СРСР видали постанову Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності, відомий в народі як «Закон про п’ять колосків». Постанова ухвалювалася нібито з мотивів перешкоджання розкрадання колгоспного майна, проте стала приводом до початку масових репресій селян та надалі у стала однією з причин загибелі мільйонів людей під час Голодомору.
Наприкінці весни 1932 року радянське керівництво було невдоволене результатами посівів, які через дефіцит зерна не відповідали продовольчим планам. Основною причиною цього було названо крадіжки в колгоспах.
Зважаючи на те, що майно колгоспу мало статус державного, то недостача зерна трактувалася як злочин проти держави. Це стало причиною надзвичайно репресивних нововведень, які мали б залякати селян. Так, викриття людини, яка несла з поля трішки зерна могла стати приводом оголошеною її шкідником і крадієм, за що передбачалася смертна кара, а лише в окремих випадках засудження на 10 років. Цей закон став прецедентом в світовій історії, адже ніколи ще не було нічого подібного.
В жовтні того ж року за рішенням ЦК ВКП(б) було створено Надзвичайну хлібозаготівельну комісію, результатом діяльності якої і стала страшна зима 1932-1933 років. З осені почала діяти заборона колгоспної торгівлі, будь-якого кредитування чи торговельних відносин на селі, припинення підвозу продовольства з міста і в підсумку — експропріація всього продовольства в селян та репресії проти тих, хто приховував зерно.
Чи можна нагодувати сім‘ю п‘ятьма колосками? Чи можна взагалі вижити, коли в селянина на зиму не залишається буквально нічого? Звичайно, ні. І радянське керівництво це знало. Саме тому такі надзвичайні заходи варто розцінювати як намір «покарати» людей, які просто не хотіли мати статус, гірший, ніж у раба.
Радянська пропаганда зображувала селян як злісних диверсантів і крадіїв, а такі надзвичайні заходи пояснювала боротьбою з пограбуваннями колгоспів. Але хто кого насправді грабував?
З 1928 року селян в колгоспи об‘єднували насильно, їх земля і знаряддя праці стали державною власністю та й вони самі повинні були для держави обробляти цю землю. Також, не маючи документів, жителі сіл і селищ не могли змінити місце проживання. Обробіток державних полів був фактично безкоштовним, адже замість платні за роботу колгоспникам записували трудодні. За цю умовну одиницю оплати наприкінці року вони могли отримати частку зерна після «продажу» основної частини врожаю державі та сплати різних податків (нерідко ця частка була настільки мізерною, що її не вистачало, щоб просто нагодувати сім’ю).
Із продажем теж все було непросто. За відсутності ринкових відносин ціну сільськогосподарської продукції визначала влада і практично завжди вона була в межах собівартості товару. Таким чином, колгоспи не були прибутковими організаціями, а лише механізмом забезпечення держави зерном на експорт. Ба більше, люди на селі мали статус гірший, ніж у рабів, бо цілеспрямовано були покинуті на голодну смерть.
«Закон про п’ять колосків» є певним символом, нагадуванням, що саме було передумовою Голодомору. Це був максимально жорсткий спосіб домогтися від українського села бажаного, реалізувати утопічні плани про безмежний потенціал колективних господарств, проте до наступної посівної кампанії мільйони людей просто не дожили.
