logo

7 липня 2018 року – помер Левко Лук’яненко

7 липня 2020 р. \ оновлено 22 лютого

Цього дня 2 роки тому Україна втратила одного з найвизначніших державних діячів. 7 липня 2018 року помер Левко Лук’яненко – Герой України, політв’язень, опозиціонер і будівничий незалежної України. Він прожив довге і сповнене боротьби за правду життя.

Життя Левка Лук’яненка починалося досить типово як для радянського громадянина. Він закінчив звичайну школу, вступив до комсомолу, здобув чудову юридичну освіту в Московському університеті. Але, зіштовхнувшись з реаліями радянського життя, досить швидко став опозиціонером до режиму.

У 1958 році він за розподілом відісланий на Львівщину в якості ще партійного діяча, завданням якого було проведення агітаційної роботи серед населення. В цей період на Західній Україні радянський устрій ще формується і саме тоді Левко Лук’яненко стає свідком насильного формування колгоспів та перебудування промисловості за більшовицькими зразками.

Все це підштовхує молодого дисидента до ідеї реалізації законного на той час права формування альтернативних політичних сил. Разом із іншими однодумцями він заснував підпільну організацію партійного типу – Українську Робітничо-Селянську Спілку (УРСС). Її метою була ненаcильницька боротьба за політичні, національні, культурні та економічні права. Пізніше прецедент створення УРСС підштовхнув радянське керівництво до внесення змін у законодавство для унеможливлення створення альтернатив Компартії.

Ще на етапі свого формування організацію викрили державні органи і в 1961 році причетних до її заснування було затримано. Окрім самого Левка Лук’яненка було заарештовано цілу низку дисидентів: Івана Кандибу, Олександра Лібовича, Івана Кіпиша, Йосира Боровницького, Степана Віруна та Василя Луцьківа.

Того ж року за свої переконання Левко Лук’яненко був засуджений до розстрілу у 1961 році, однак вирок замінили на 15 років позбавлення волі, які довелося йому відбувати за межами УРСР, Політичну заангажованість даної справи засвідчує і офіційне звинувачення Лук’яненка в тому, що він “з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Перебуваючи в ув’язненні, опозиціонер познайомився з іншими політв’язнями та правозахисниками, які боролися проти неналежного утримання засуджених.

У 1976 році Левко Лук’яненко став одним із співзасновників Української Гельсінської групи (пізніше Українська Гельсінська спілка) і з того часу активно долучився до налагодження зв’язків із міжнародними правозахисними організаціями. Предметом їх комунікації була жорстка політика радянського керівництва щодо вільнодумців, утиски українців в їх національних правах і, звичайно, репресивне правосуддя, через яке і сам дисидент свого часу опинився за ґратами.

Тоді ж після звільнення із в’язниці активно долучився до політичного життя в УРСР. Окрім членства в УГС Левко Лук’яненко очолив Українську республіканську партію у 1990-му, став автором Акту проголошення незалежності України (від 24 серпня 1991 року), а також обирався депутатом Верховної Ради І, ІІ, IV та V скликань. У 1991 році балотувався на пост Президента України.

За свою багаторічну діяльність для побудови незалежної України та відстоювання демократичних принципів Левко Лук’яненко був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, Орденом Свободи та багатьма іншими відзнаками.