З початку ХХ століття в Туреччині розгоралися конфлікти довкола статусу національних та релігійних меншин, які входили до колишньої Османської імперії. Найвідомішою є трагедія вірменського народу (проти якого турки влаштували геноцид), а також конфлікт між турками та греками. Погроми християн – явище поширене в Туреччині минулого століття. В таких нападах і заворушеннях, зазвичай, поєднувалися етнічний та релігійний фактори.
6 вересня 1955 року розпочався погром у Стамбулі, відомий також як «Події 6-7 вересня». В ці дні турки-мусульмани палили грецькі та вірменські квартали, нападали на православних греків та представників інших народів і вчиняли вуличні розправи. В результаті погрому та постійних конфліктів у 1950-1970-х суттєво пришвидшився процес еміграції православних греків.
Вересневі події були спровоковані неправдивими новинами про те, що напередодні греки підірвали консульство Туреччини в Салоніках. До організації запланованого погрому прямо була причетна влада Стамбула та місцеві профспілки (було організовано підвіз учасників погрому та забезпечення знаряддями для насильства — лопатами, кирками, бензином).
Все розпочалося вночі на 6 вересня, коли мітинг невдоволених турків переріс у вуличні бої та погроми будинків греків. Агресори відзначалися особливою жорстокістю й цинізмом. Вони руйнували не лише житла своїх сусудів, але навіть християнські цвинтарі (розкопували могили, викидали кістки). Та найбільше насильство було направлене проти самих греків, вірмен та євреїв. Хоча натовп прямо не закликав їх вбивати, але під час або після нападів і внаслідок побиття та підпалів загинули кілька десятків людей.
В ході погрому набули масового характеру підпали будинків (часто із мешканцями всередині), зґвалтування жінок, насильницьке обрізання чоловіків. Останнє було власне релігійним елементом розправи. Особливу жорстокість агресори проявили до православних священників (відомо про кілька випадків скальпування духівництва).
Вуличні погроми тривали два дні, але поліція залишалася абсолютно неефективною і зовсім не могла стримати нападників. Насильство припинилося тільки коли уряд запровадив воєнний стан та до придушення заворушень залучили армію.
Під час погрому найбільше постраждали православні греки Стамбула, але неспокійно було і в інших містах, особливо в Ізмірі (Смірна), де греки здавна складали значну частину населення. Досить показово, що ніхто не прийшов на допомогу православним меншинам, а західні країни обрали тактику невтручання. У Ізмірі розташовувалася база НАТО, але це ніяк не вплинуло на розгортання погрому, бо Великобританія і США не хотіли напруження у стосунках із Анкарою.
