5 грудня 1936 року Радянський Союз отримав Конституцію, ухвалену за ініціативи Йосипа Сталіна, за що вона і отримала назву “сталінська”.
Як не парадоксально, основний закон СРСР вирізнялася широким спектром гарантованих прав і свобод. Конституція 1936 року – одна з найбільш демократичних і саме цей факт зробив її іронічним прикладом суті радянського права й судочинства.
Прописані норми ніхто не поспішав виконувати, ба більше, в 1930-х розгортається масштабне переслідування всіх вільнодумців. Це класичний приклад невідповідності правових норм з реаліями тоталітарної машини впокорення та знищення “ворогів народу”.
В Конституції громадянам гарантувалося право на працю й відпочинок, однак фактично люди ставали новими кріпаками, яким доводилося працювати в колгоспах, щоб отримати мізерну винагороду. Загальне й рівне виборче право, яке так гучно проголошувалося, насправді було нікчемним, адже “обирати” доводилося єдиного кандидата від Компартії.
В Конституції були прописані вже традиційні для західних демократій гарантії свободи слова, друку, совісті, зборів і мітингів. Втілення цих гарантій яскраво демонструвалося вже 1936 року. Доноси на людей, що мали необережність висловити скептицизм до комуністів, ставали причиною страт і багаторічних заслань в табори Сибіру, а про мирні протести навіть мова не йшла.
Декларування свободи совісті взагалі стало насмішкою над справжньою свободою віросповідання. Християнська ідентичність знищувалася разом із сотнями тисяч розстріляних і засланих, проте жодні переслідування не задушили справжню віру, яку попередні покоління змогли передати своїм нащадкам.
Комуністична утопія могла триматися лише на тотальній брехні – в законі та в медіа. За ширмою побудови “світлого майбутнього” були заховані мільйони жертв, перемелених тією системою.
Який сьогодні можна зробити висновок з фейкової демократичності Радянського права? За позитивними й гуманними формулюваннями юридичних актів може критися справжній жах, морок і тиранія. Ця особливість характерна не лише комуністам минулого століття, але й сучасним неомарксистам, які під цілком гуманними формулюваннями намагаються принести в правове поле свій “новий порядок”.
Все частіше конструктивні формулювання (на зразок декларації рівності чи недопущення дискримінації) на практиці стосуються не всіх груп населення, але, найперше, тих, які традиційно визначаються “пригніченими”. І мова йде не лише про першочерговий захист інтересів меншин, але й про пряму загрозу для інших категорій. Тепер чи не найбільш незахищеною групою стали християни, чиє право на вільне сповідування віри та можливість жити згідно з біблійними цінностями юридично поставлене під сумнів, а деякими правовими актами взагалі заперечене.
За останні кілька тижнів в Україні ця тема постала в новому світлі. Дискусія довкола скандального законопроекту №0931 дає нам зрозуміти негативні тенденції можливого реального переслідування християн у вже незалежній Україні, а тому віруючі мають сказати своє слово для захисту свободи віросповідання.
