Коли закінчується війна, то рано чи пізно постає питання методів війни та доцільності тих чи інших наказів. Не відразу, але згодом згадаються всі прорахунки, безвідповідальність, а головне – злочинний цинізм та легковажне ставлення до життя солдатів і мирного населення. Однак все сукупне зло не згадається в державі, де навіть подумки не можна поставити під сумнів «Великую Победу».
Та все ж через багато років, коли та держава зникла зі світових мап, постає шокуюча правда, яка мала б звести нанівець усе те нагнітання пафосу й гордині на кістках солдатів, що полягли від рук тих, кого називали «своїми».
Цього дня 1942 року народний комісаріат оборони СРСР видає скандальний наказ №227, відомий як «Ні кроку назад». Безвідповідальні та невмілі кроки військового командування Червоної армії, катастрофічно низький бойовий дух в армії (що було закономірно, адже лише 9 років тому значна частина призовників побачила на свої очі Голодомор та стала свідком репресій) призвели до низки військових поразок на фронті. Ще влітку-восени 1941 року операції радянських військ завершувалися розгромом, втратою тисяч одиниць військової техніки, відступом по всій лінії фронту та кількома грандіозними оточеннями (Уманський котел – близько 100000 солдаті, Київський котел – понад 660000 солдатів, Азовський котел – близько 100000 солдатів). В 1942 році ситуація була не краща. Червона армія зазнала чергової поразки в Харківській оборонній операції, втратила величезні території на Дону, на Донбасі та Північному Кавказі.
У фронтових поразках Сталін звинувачував не бездарне керівництво (ще до війни були репресовані найкращі армійські кадри), але особовий склад та низову ланку Червоної армії. З метою їх «мотивації» і був виданий сумнозвісний наказ №227. Цим документом оголошувався початок утворення спеціальних загонів із ганебною місією – стріляти своїм у спину. Радянське керівництво наказало «…сформувати в межах армії 3-5 добре озброєних загороджувальних загонів (по 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».
Особливий цинізм проявився ще й в тому, що найновіше озброєння і найкращу форму отримували не солдати, які йшли в атаку, але особовий склад загороджувальних загонів НКВС. Це ще раз доводить нікчемність людського життя в очах комуністичних диктаторів. Такий підхід зберігався аж до кінця війни і навіть після неї. Люди слугували просто живою силою, витратним матеріалом, яким можна було закрити прогалини в обороні, навіть коли доводилося посилати сотні тисяч на вірну смерть. Битва за Дніпро та й весь радянський наступ і навіть Берлінська операція були побудовані за простою схемою: витратити будь-яку кількість солдатів, лише б відкинути ворога; використати будь-які методи, лише б не допустити відступу.
Згадувати про такі дати в контексті декомунізації та відновлення національної пам’яті конче необхідно. Абсолютно сфабрикований міф про «українських фашистів, які вміють лише стріляти в спину» мав місце лише у зворотному напрямку: саме радянські добре озброєні загони розстрілювали з тилу гірше озброєних солдатів, що фактично були затиснуті в клешнях двох нелюдських режимів.
