26 листопада 1901 року українські студенти Львівського університету виступили з вимогою врахування їх інтересів керівництвом навчального закладу, а також за припинення погромів українського студентства. Вони організували загальне віче, на якому висловили недовіру до органів самоврядування університету.
Реакція на виступ молоді була жорсткою: п’ятеро лідерів протестного руху були виключені з університету. Це призвело до нового напруження і масової сецесії (близько 600 студентів українського походження відмовилися відвідувати заняття та покинули на знак протесту проти дискримінаційної політики університету). Багато з них перевелися до інших навчальних закладів (у Кракові, Празі та Чернівцях).
Масова акція української молоді отримала широкий розголос на Галичині та навіть Наддніпрянщині. Щоб підтримати їх протест небайдужі українці створили «сецесійний фонд». Сецесію та збір коштів підтримав і митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.
Бойкот Львівського університету тривав рік і 1902-го більшість студентів повернулися до навчання. Хоча сецесія не призвела до швидкого покращення політичного статусу українського студентства, проте це згуртувало українців довкола ідеї створення українського університету із належним ставленням до українських студентів та можливістю навчатися рідною мовою.
Конфлікти довкола доступності освіти продовжилися і в наступні десятиліття. В роки перебування Західної України в складі Польщі з 1921 до 1925 року діяв так званий Таємний університет — нелегальний навчальний заклад, створений з ініціативи членів Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. Студенти університету мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Український Студентський Союз», «Академічна громада», «Медична Громада», «Гурток Правників» та інші.
Загострення в стосунках українських студентів та керівництва легальних університетів припало на 1920-і – початок 1930-х років. Хоча протягом кількох десятиліть постійно піднімалося питання надання права українцям навчатися рідною мовою, але останньою каплею стало зменшення квот для студентів із «національних меншин» (саме так позначалися українці у Львові). Лише 11% абітурієнтів могли бути українцями або євреями і ті нерідко зазнавали нападів і погромів.
В цих умовах українське студентство стало дуже сприятливим до поширення національних ідей та боротьби за відродження культури і прав власного народу. Із студентів-львів’ян формувалися перші націоналістичні гуртки та організації, кінцевою метою яких було здобуття незалежності та розбудова України. Ця історія знову підтверджує закономірність, що університети були місцем формування молоді, комунікації державницьких рухів і фактором виховання національної еліти.
