logo

23 лютого 1918 – День Червоної армії і флоту

23 лютого 2019 р. \ оновлено 22 лютого

Вже не один рік в Україні офіційно святкують День захисника України 14 жовтня. Це логічно, що українці стали відмовлятися від радянських свят, особливо тих, які безпосередньо стосуються більшовицького режиму і його окупації України. Проте є чимало людей (особливо старшого віку), які все ще по-своєму відзначають День Радянської армії і ВМФ. Цю традицію українці отримали від встановленого президією ВЦВК РРФСР у 1922 році свята 23 лютого, як «Дня Червоної армії і флоту».

Історія Червоної армії офіційно бере свій початок 23 лютого 1918 року. За радянськими даними, це дата першої перемоги комуністичного війська на полях Першої світової війни. Але радянська історіографія на те і є більшою мірою пропагандою, щоб творити паралельну історію, щоправда, лише у свідомості своїх громадян.

Під «першою перемогою» малася на увазі участь Червоної армії в боях під Псковом і Нарвою, яка насправді була не просто поразкою, а ганебним дезертирством комуністів-моряків з поля бою. Очолював червоноармійців революціонер українського походження Павло Дибенко (чоловік сумнозвісної авторки сексуальної революції в СРСР Олександри Коллонтай). Він ще під час Жовтневого перевороту організував бунти на військових кораблях, які закінчилися стратою офіцерів Балтійського флоту. Окрім цього Дибенко був причетний до масових розстрілів за часів революційних розправ над противниками більшовиків.

Коли розпочався наступ німців на Петроград взимку 1918 року, більшовики відреагували на це, виставивши на захист новоутворені загони червоноармійців. Проте коли «бравий революціонер» Дибенко зіткнувся з кайзерівською армією (яка налічувала 100-200 солдатів), то не лише зазнав поразки в бою, але й утік з поля бою, прихопивши цистерну спирту. Лише через місяць більшовицьке командування знайшло його (за кілька тисяч кілометрів від фронту).

Очевидну поразку визнав свого часу і сам Ленін: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків тримати позиції, про відмову захищати навіть Нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність і нехлюйство». Після цього Дибенка вилучили з компартії та майже через 20 років він був звинувачений в підтримці троцькістів і розстріляний.

Міф про перемогу червоноармійців під Нарвою має своє коріння в підручнику «Історія ВКП(б)» авторства Йосипа Сталіна: «23 лютого ЦК ухвалив рішення прийняти умови німецького командування і підписати мирний договір». Звичайно, Сталін не уточнив, що це був мир не після перемоги, а в результаті поразки. Повторив міф про перемогу 1918 року він у наказі № 55 від 23 лютого 1942 року: “Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили до війни, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року. Саме тому день 23 лютого 1918 р. був оголошений днем народження Червоної армії”.

Політизація історії була не просто поширеною, а систематичною в СРСР як типовій тоталітарній імперії. Деякі поразки названі перемогами, відступи і втечі з фронту – доблестю та тріумфом. Коли замість правди суцільна пропаганда, то факти втрачають силу. Історія в радянській державі була не лише штучно сконструйована, а й формувала світогляд мільйонів людей на основі відвертої брехні. Від атеїстичної системи виховання і нав’язування утопічної ідеї комунізму до банального перекручування наслідків боїв під Псковом і Нарвою. Побороти брехню можна лише її викриттям і донесенням правди, бо істина завжди логічніше вплітається в історичну і світоглядну картину світу.