Цього дня, 20 березня, у 1917 році Михайло Грушевський одноголосно обраний головою Української Центральної Ради. Минуло вже понад 100 років з часів перших українських визвольних змагань. За цей час наш народ мав би винести чимало уроків, але проблеми 1917-1921 років наздоганяють нас і сьогодні.
Михайло Грушевський є одним зі світил української історичної науки. Його фундаментальна праця «Історія України-Руси» стала фурором тоді і залишається актуальною сьогодні. Грушевський протягом 16 років очолював Наукове Товариство імені Шевченка, входив до Чеської АН, Національної академії наук України та АН СРСР.
Але його політична кар’єра не одне десятиліття викликає багато питань та критики. Грушевський очолив молоду Українську Народну Республіку в найвідповідальніший і найбільш кризовий момент – час її становлення та боротьби за існування. Проте він не мав ані державницьких рис, ані твердої волі для прийняття доленосних рішень у вирі революційно-військових подій.
Грушевський був гарним теоретиком, відомим вченим, проте цього було не достатньо. Його державницька робота зі створення українських інституцій обмежувалася чотирма універсалами, зміст яких не був реалізований і не сприймався Російською імперією та більшовиками як реальна загроза, хоча і викликав багато критики з їхнього боку.
Варто звернути увагу й на ідейні основи тодішньої української держави і на світогляд Михайла Грушевського зокрема. На тлі розрухи і обіцянок справедливості для пригноблених верств населення на території України поширився соціалістичний рух. Очільник новоутвореної української держави також прихильно ставився до соціалізму і налагоджував контакти з ІІ Інтернаціоналом. Ліві ідеї «забрати в багатих і віддати бідним» отримали популярність серед селянства (і не лише в Україні). Пізніше простими комуністичними гаслами «селянам – землю, робітникам – заводи» більшовики продемонстрували всю оманливість такого підходу і, знищивши приватну власність, землю і заводи забрали, але селянам і робітникам віддавати їх не поспішали.
Усім відомий бій під Крутами завершився катастрофою для української державності. Саме після захоплення Києва більшовиками керівництву держави довелося емігрувати. Покинув Україну і Грушевський. Емігрувавши до Чехословаччини, він знову поринув в наукову роботу, щоправда, пізніше все-таки повернувся в 1924 році, але вже до радянської України.
100 років тому українська влада показала слабкість, нездатність до самостійного управління і розбудови держави, а також продемонструвала ілюзорність надій на допомогу західних держав (в тому числі військову), які не поспішали співпрацювати з непрофесійним соціалістичним урядом. На початку ХХ століття проект незалежної України провалився. Державні діячі не мали достатньо ні досвіду, ні професіоналізму, щоб молода держава встояла. Після фатальних поразок національно орієнтованих сил, всю повноту влади отримали комуністи. З того часу Україна занурилася в морок більшовицького панування, яке розтягнулося на довгих 70 років.
