55 років тому американський президент Ліндон Джонсон підписав Акт про громадянські права, покликаний назавжди покінчити із сегрегацією в США.
Хоча рабство було скасоване ще в ХІХ столітті, проте майже 100 років в Америці зберігався режим сегрегації – дискримінації, яка полягала у розділенні громадського простору для груп людей залежно від їх кольору шкіри. В США існували роздільні для чорних і білих школи, кафе, громадський транспорт і навіть вбиральні. Темношкірі громадяни, хоча формально і мали громадянські права, проте були позбавлені доступу для всіх суспільних благ та послуг, якими користувалися представники білі американці. Окрім цього сегрегація виражалася в несприйнятті та частих випадках агресії в бік афроамериканців.
Ухваленню Акту про громадянські права передувала тривала вулична боротьба на мітингах і демонстраціях, чільне місце в якій було відведено відомому баптистському проповіднику Мартіну Лютеру Кінгу. Той факт, що пастор очолив рух за права темношкірих зовсім не був випадковістю. Християнські громади по всій Америці об’єднувалися заради подолання сегрегації (і не лише темношкірі, а представники різних рас). Мартін Лютер Кінг у своїх промовах та виступах постійно використовував релігійну риторику, посилаючись на християнські доктрини та принцип ненасилля як основний аргумент у боротьбі з сегрегацією.
Показово, що ними керувала зовсім не марксистська доктрина про війну між класами (чи в даному випадку расами). Навпаки, в основі боротьби за громадянські права для темношкірих лежала біблійна істина про рівність всіх людей перед Богом, закріплена ще в Декларації про незалежність США: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невіддільними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя».
Паралельно з християнськими мирними організаціями, що виступали за права темношкірих, діяли і радикальні расистські організації, як-от «Чорні пантери» – ліворадикальна організація темношкірих, що поєднала боротьбу за права афроамериканців з комунізмом та відзначилася насильством і терором, повністю відкинувши принципи ненасильства, декларовані Кінгом.
Втім саме діяльність баптистського пастора і організованої ним «Конференції південного християнського керівництва», що об’єднала тисячі християн, дали рішучий поштовх до законодавчого скасування сегрегації. З початку 1960-х в Конгресі розпочалася робота над підготовкою відповідного законопроекту. Кілька років напруженої вуличної та кабінетної боротьби завершилися ухваленням Акту про громадянські права, що набрав чинності з моменту підписання його президентом – 2 липня 1964 року. 14 жовтня того ж року Мартін Лютер Кінг отримав Нобелівську премію миру за боротьбу з расовою нерівністю і, що примітно, через ненасильницький опір.
Це був саме той приклад боротьби за свої права, який не потребував приниження чи войовничості в бік інших груп населення. У своїй відомій промові «Я маю мрію» Кінг виголосив мету своєї боротьби: Я маю мрію про те, щоб в один прекрасний день на червоних пагорбах Джорджії сини колишніх рабів і сини колишніх рабовласників могли сісти за спільний стіл братства».
Проте авторитет відомого проповідника привертав увагу не лише широких мас американських християн і нобелівського комітету, але й противників скасування сегрегації. Мартін Лютер Кінг був вбитий в Мемфісі 1968 року за свою політичну діяльність в боротьбі за права темношкірих (як і свого часу 16-ий президент США Авраам Лінкольн).
Після смерті Кінга боротьба за расову рівність в США різко набрала лівого немарксистського забарвлення: замість ненасильницької боротьби – активізація «Чорних пантер»; омріяний Кінгом «спільний стіл братства» замінили на обопільне звинувачення та черговий поділ за расовою ознакою.
