logo
19 серпня 2020 р. \ оновлено 22 лютого

Цього дня 1991 року відбулася спроба прихильників старого комуністичного ладу здійснити державний переворот в Радянському Союзі, щоб зупинити курс Горбачова на лібералізацію державної системи та не допустити продовження реформаційних процесів, які почалися в другій половині 1980-х років.

19 серпня о 6 годині ранку в державних медіа передали повідомлення про створення в Москві Державного комітету надзвичайного стану (ДКНС) — самопроголошеного органу влади, до якого увійшли низка радянських високопосадовців, включно із віцепрезидентом СРСР Геннадієм Янаєвим. Щоб чинний президент Михайло Горбачов не завадив державному перевороту напередодні 18 серпня його заблокували на дачі в Криму.

В зверненні путчистів оголошувався надзвичайний стан в державі, введення цензури, усунення від влади Горбачова та призначення фактичним головою держави Геннадія Янаєва. Першими кроком самопроголошеної влади було скасування низки актів республіканського рівня, якими декларувався їх суверенітет (ці документи на той момент вже були ухвалені в Україні, Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові).

Разом з тим путчисти хотіли заборонити нові партії, утворені після скасування положення Конституції про монополію Комуністичної партії. В Україні на той час вже існувала низка альтернативних політичних партій та організацій, які, звичайно, стояли на антирадянських і самостійницьких позиціях (як-от Народний Рух України та УНА-УНСО).

Проте можливості, які відкрилися перед народами Союзу після часткової демократизації за президентства Горбачова, були надто жаданими і відмовлятися від них так просто не хотіли ані борці за незалежність окремих республік, ані місцева комуністична влада (бо не бажала посилення контролю з Москви), ані прості громадяни.

На путч за участі консервативного крила Компартії мали відреагувати керівники союзних республік, відповідь яких засвідчила б або підтримку заколотників і визнання нової влади, або спротив їх діям. Республіки СРСР не визнали ДКНС легітимною владою, натомість місцева влада використала ці події як шанс зробити крок до самостійності.

Керівництво УРСР вже 19 серпня підтримало «створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», що засвідчило невизнання ДКНС легітимною владою. Проте риторика Леоніда Кравчука на той час була надто несміливою та розмитою, а тому лише внаслідок тиску націонал-демократичних сил була скликана позачергова сесія Верховної Ради УРСР. 21 серпня вийшла постанова ВР про арешт організаторів ДКНС, а вже 24 серпня був проголосований Акт проголошення незалежності України – історичний документ, який підтримали майже всі присутні депутати.

В ті серпневі дні в Москві також розгорталися драматичні події. 20 серпня тодішній президент РРФСР Борис Єльцин взяв на себе керівництво збройними силами на території Російської Федерації та закликав людей виходити на мітинги проти путчистів. Близько 100 тисяч людей вийшли 21 серпня на Манежну площу, щоб засвідчити несприйняття повернення старих порядків. Наступного дня учасники ДКНС були заарештовані, а один з них (Борис Пуго) знайдений мертвим.

Серпневий путч був кризовою ситуацією, певним переломом, який міг повернути СРСР як до засад часів застою, так і до розпаду з утворенням незалежних держав. На щастя, Радянський союз пішов останнім шляхом і українці отримали можливість мати власну державу. Згадка про ті буремні події вкотре наштовхує нас на думку про наявність в історії особливих вирішальних періодів, коли Бог відкриває можливості для правильного рішення, яке може переломити ситуацію. В українській історії подібних шансів було чимало і ми не завжди могли розпізнати та правильно діяти в таких умовах. Та попри це, події, що відбулися майже три десятиліття тому, мають вкотре нагадати про цінність нашої незалежності і важливість її захисту.