13 березня виповнюється 60 років Куренівській трагедії. Цього дня 1961 року під натиском тонн мулу прорвала дамба біля Бабиного яру і з потужний селевий потік за лічені хвилини зруйнував Куренівку (житловий масив в північній частині Києва).
Техногенній катастрофі передувало десятиліття заповнення Бабиного яру мулом із відходами цегляного виробництва. В березні 1950 року міський виконком ухвалює рішення про заповнення пульпою із піску та глини місць масових поховань розстріляних нацистами киян (порода була верхнім шаром ґрунту при видобутку придатної для цегли глини). Згідно з планом, вода мала відводитися, а осілий мул затвердіти.
Ще від початку проведення робіт здійснено багато помилок і порушень. По-перше, інженери не врахували глиняну основу Бабиного Яру, що унеможливило швидке втаювання води і затвердіння породи. По-друге, дамба для утримання рідини, зводилася без урахування фактичного натиску (з ґрунту, а не бетону). По-третє, обсяги рідини, що поставлялися в яр в рази перевищували норму. Замість 8 годин на добу пульпа вливалася цілодобово і вода не встигала відійти (до того ж водозбірні колодязі ніколи не чистили і їх пропускні можливості були обмеженими).
Після безперервного наповнення яру взимку 1961 року на початку березня стали помітні перші ознаки руйнування дамби. Повідомлення про це від місцевих жителів міська влада проігнорувала і навіть коли утворилися перші струмки від дамби ніякі заходи вжиті не були.
Вранці 13 березня близько 8:30 ранку дамбу прорвало і сотні тон мулу за кілька хвилин дісталися Куренівки. Хвиля висотою до 14 мерів зрушилася на житловий масив; автомобілі та громадський транспорт було змито миттєво. Потік повістю знищив трамвайне депо імені Красіна, де загинули майже всі працівники. Через пів години після прориву дамби мул накрив понад 30 гектарів навколишніх земель.
Події 60-річної давнини мали цілком техногенний характер і відповідальними за них були конкретні люди у керівництві республіки. Після катастрофи правоохоронні органи відкрили кримінальне провадження, але засуджено було тільки шість осіб (двох інженерів і чотирьох відповідальних за будівельні роботи). Але особливий цинізм проявився в приховуванні трагедії та уникнення відповідальності найвищих посадовців.
Точну кількість жертв катастрофи до сьогодні не встановлено. Радянська влада визнала загибель тільки 145 людей, новину про смерть яких скромно сповістили через деякий час у міській газеті «Вечірній Київ». За неофіційними даними, жертв було в десять разів більше (близько 1500), але реальні масштаби катастрофи радянська влада приховувала. Відразу після затоплення були заблоковані лінії зв’язку із іншими державами і ще багато років у Києві ніхто не наважувався відкрито говорити про масштаби трагедії.
