12 липня 1941 року Верховна Рада СРСР видає указ, згідно з яким частина в’язнів таборів ГУЛАГу мала поповнити армійські ряди та відправитися на фронт.
Військова кампанія потребувала величезних людських ресурсів. На перший погляд, залучення до оборони країни засуджених є логічним кроком держави (особливо за умов швидкого відступу і катастрофічних втрат в перші тижні й місяці війни). Оборона потребувала швидкого поповнення рядів призовників, що можна було забезпечити включенням до переліку призовників в’язнів концтаборів.
Їх залучення відбувалося в класичному для СРСР стилі – з ігноруванням цінності людського життя. Участь засуджених у військових діях трактувалася буквально як спосіб «змити провину кров’ю». Держава абсолютно ніяк не сприяла тому, щоб вони повернулися з війни живими (щоправда, подібна тактика нерідко застосовувалася і до звичайних військовослужбовців).
Не краща доля спіткала засуджених у в’язницях на територіях відступу Червоної Армії. Евакуація в’язнів проходила дуже повільно. Для них не виділявся транспорт, тому етапування відбувалося пішки. Від голоду, втоми і нальотів авіації в дорозі гинули тисячі в’язнів. Поширеними стали рішення про ліквідацію в’язнів перед відступом фронту. Так, перші масові знищення засуджених розпочалися на Галичині та Волині, а коли фронт зрушився далі на Схід, цей досвід повторився і на Великій Україні.
В’язні, яких відправляли на фронт, не лише були позбавлені мінімальної підготовки, але дуже часто взагалі не мали зброї та спорядження. Їх відразу зараховували до штрафних батальйонів, служба в яких передбачала відправлення у гарячі точки як живого щита, який знову і знову поповнювався такими ж в’язнями. Військова служба була новим етапом покарання, що влада навіть не намагалася приховати.
Призов в’язнів проходив у кілька етапів. Спочатку указ Верховної Ради не стосувався політичних в’язнів та кримінальних рецидивістів, однак тяжка ситуація на фронті 1942 року спонукала верховне керівництво включити і ці категорії до потенційних призовників. Масові репресії 1930-х забезпечили чималий резерв живої сили, яку озброювати та забезпечувати амуніцією було не обов’язково.
У військових конфліктах доля засуджених завжди була питанням без уваги, адже факт провини перед суспільством не сприяв вияву особливої емпатії. Однак у випадку з в’язнями ГУЛАГу, варто пам’ятати, що ними були ті ж репресовані селяни, які уникали вступу в колгоспи, заможні селяни («куркулі»), ті. хто приховував зерно в голодні роки чи просто недоброзичливо висловлювався про владу.
