У радянській газеті «Правда» від 27 серпня 1936 року на першій шпальті не можна було не помітити гучний заголовок «Гнилые либералы – пособники врагов (рос.)».
Під ним концентрований маразм із 5734 друкованих знаків. Якщо коротко передати його зміст, то це шельмування недругів Сталіна, названих «троцькістськими виродками», і довірливих дурників із керівництва партії, які не помітили підступних ворогів у своїх лавах. Саме ці останні, м’якотілі нікчеми, і є тими «гнилими лібералами – посібниками ворога». Тобто, ліберал – це не прихильник ідеології лібералізму, а лайливе слово, яким позначили недалекоглядних комуністів. Загалом так таврували різноманітних ворогів системи. Термін «ліберал» надійно закріпився в ненормативній лексиці комуніста поряд з «фашистом» та «буржуазним націоналістом». Значення слів спотворювали навмисно, в пропагандистських цілях. Політична та академічна радянська еліта, безумовно, розуміла, що таке ідеологія лібералізму. Щоб в цьому переконатися, достатньо прочитати визначення у Великій радянські енциклопедії.
Термін «ліберал» надійно закріпився в ненормативній лексиці комуніста поряд з «фашистом» та «буржуазним націоналістом». Масам насаджували відразу до лібералізму і закодованої у цьому терміні свободи. Рабів переконували, що свобода – це рабство. Усе відповідно до вчення великого вождя В.І. Леніна, який називав свободу «буржуазним упередженням».
Проте ідеологія, яка понад усе цінує свободу і яка покладена в основу ворожого капіталістичного суспільства, була найбільшою загрозою для тоталітарної системи. Через це масам насаджували відразу до лібералізму і закодованої у цьому терміні свободи. Рабів переконували, що свобода – це рабство. Усе відповідно до вчення великого вождя В.І. Леніна, який називав свободу «буржуазним упередженням»[1].
Найбільш успішно засвоїли цю формулу росіяни як представники імперської нації. Їх довго переконувати не було потреби, адже російській ментальності близький азійський деспотизм. На початку 2000-х років, з початком президентства Путіна, почалося відродження російського імперського проєкту, і з шухляди дістали старі пропагандистські кліше для нової війни проти Заходу. Тільки тепер лібералізм для росіян з уявного ворога перетворився на цілком реального в особі Єльцина-Гайдара та їхніх провальних економічних реформ. Ця народна ненависть посилилася розповідями про моральний розклад західного суспільства, спричинений лібералами. Росія, що протистоїть збоченцям, – це останній бастіон духовності.
З початком президентства Путіна, почалося відродження російського імперського проєкту, і з шухляди дістали старі пропагандистські кліше для нової війни проти Заходу. Тільки тепер лібералізм для росіян з уявного ворога перетворився на цілком реального в особі Єльцина-Гайдара та їхніх провальних економічних реформ. Ця народна ненависть посилилася розповідями про моральний розклад західного суспільства, спричинений лібералами. Росія, що протистоїть збоченцям, – це останній бастіон духовності.
Сам Путін назвав цей постулат «духовные скрепы (рос.)». Вислів став мемом. Але якщо серйозно, то маємо справу з експлуатацією в ідеологічних цілях християнських чеснот, яка призводить до девальвації останніх. Це рівнозначно тому, якби чорт закликав до миру, справедливості, милосердя та цнотливості. Однак багато християн прийняли його за янгола світла. І не тільки в Росії та на теренах колишнього СРСР, а й у середовищі російськомовних мігрантів на Заході. Вони вперто не помічають розправи над дисидентами, агресії проти Чечні, Грузії, України. Та що там казати, їх не переконують навіть факти жахливих військових злочинів: відрізані частини тіл українських воїнів та розкидані серед поля рештки тіл пасажирів збитого малайзійського боїнга. Для них це ніщо в порівнянні з войовничою риторикою у бік західних ліберастів, проти яких цей чорт веде священну війну.
Покладаючи всю провину на лібералізм, російська пропаганда навмисно спекулює, говорячи напівправду. У дійсності до сексуальної революції на Заході причетний соціал-лібералізм, один з різновидів лібералізму. Та не тільки соціал-ліберали легалізовували розлучення, аборти, одностатеві шлюби. Причетні до цьоготакож їхні ліві союзники: соціал-демократи й зелені. Також до деконструкції західної культури долучився дарвінізм, ніцшеанство, фрейдизм, неомарксизм, світський гуманізм. І важко сказати, хто якою мірою несе за це відповідальність. Скоріше, це колективна провина. Але її точно не можна назвати ліберальним проєктом.
Покладаючи всю провину на лібералізм, російська пропаганда навмисно спекулює, говорячи напівправду. У дійсності до сексуальної революції на Заході причетний соціал-лібералізм, один з різновидів лібералізму.
На противагу соціал-лібералізму, класичні ліберали англосаксонської традиції вбачали в християнстві та у моральному кодексі цієї релігії основу суспільства. Саме класичний лібералізм створив базові інститути Заходу, що узагальнено названо ліберальною демократією: багату ринкову економіку, ефективну систему демократичного правління з низьким індексом корупції та сильним громадянським суспільством, справедливу судову систему, свободу слова, права людини.
Тобто, все те, що змушує орди нелегалів штурмувати кордони США та ЄС. У тому числі, тих самих росіян. До хрипоти клянучи ліберальну демократію, «витязі» купують нерухомість на Манхеттені, вчать своїх дітей в Оксфорді, судяться у лондонському суді, катаються на лижах в Куршевелі, а їхні жінки народжують у США, щоб чадо мало американський паспорт.
Дочка В. Путіна Марія довгий час мешкала в Нідерландах. Допоки її татусь не збив малайзійський Boeing-777 рейсу MH17, більшість пасажирів якого були голландцями.
Немає кращої демонстрації переваги ліберальної системи, ніж бажання ворогів оселитися в її домі. Орди варварів також ненавиділи Рим, проте мріяли ходити його мощеними вулицями, жити в розкішних будинках патриціїв, парити свої тіла в громадських лазнях.
Немає кращої демонстрації переваги ліберальної системи, ніж бажання ворогів оселитися в її домі. Орди варварів також ненавиділи Рим, проте мріяли ходити його мощеними вулицями, жити в розкішних будинках патриціїв, парити свої тіла в громадських лазнях.
Це стосується не тільки російської богеми, але й звичайних мігрантів з пострадянського простору. Тих, хто завдяки США отримали гідне життя, але продовжують захищати «скрепи» та путінський імперіалізм. Це «п’ята колона», яка відкриває ворота цивілізованого світу перед варварами. Корисні ідіоти*, які ламають ніжки комфортного стільця, на якому сидять. Один з них – сумнозвісний проповідник А. Шевченко, який з Каліфорнії тужить за Радянським Союзом та сварить українців за опір тиранам. Чому про нього згадав? Бо він хороший ілюстративний матеріал для цієї частини тексту, зрозумілій українським протестантам, котрим, частково, адресована дана стаття. До того ж, цей проповідник знову відзначився у зв’язку з протестами в Білорусі. Шевченко закликав білорусів не гнівити Бога й надалі бути покірними рабами «бацьки».
Білоруський протест став черговим лакмусовим папірцем на визначення ворогів свободи. (AP Photo/Sergei Grits)
В Україні серед захисників традиційних цінностей теж є група, вразлива до російської пропаганди. Хоча серед них вкрай мало відвертих путіністів, та це не вберігає від фейків та маніпуляцій. Зокрема, й від упередженого ставлення до лібералізму. Християни та націоналісти, що виходять на марші для протидії ЛГБТ, слідом за Кисельовим повторюють пропагандистські кліше про ліберастів. Це формує упереджене, однобічне уявлення про Захід як про концентроване зло. Унеможливлює союз традиціоналістів з західними консервативними силами, зокрема, з багатомільйонною електоральною армією республіканської партії, яка між іншим, базується на ідеології класичного лібералізму.
В Україні серед захисників традиційних цінностей теж є група, вразлива до російської пропаганди. Зокрема, й від упередженого ставлення до лібералізму. Християни та націоналісти, що виходять на марші для протидії ЛГБТ, слідом за Кисельовим повторюють пропагандистські кліше про ліберастів. Це формує упереджене, однобічне уявлення про Захід як про концентроване зло.
От така заплутана конфігурація виходить. Нам треба порозумітися з американськими консерваторами, які ідейно близькі до класичного лібералізму, щоб спільно протистояти соціал-лібералам і решті лівих, а також мордорським оркам зі Сходу. Не треба забувати, що «імперію зла» розвалили американські ліберали та строката палітра консерваторів, які об’єдналися під одним неоконсервативним дахом.
Також узагальнена ненависть до лібералізму відрізає українцям шлях до ліберальної західної традиції та до реформ. Усі успішні модернізації здійснювалися за ліберальною моделлю. Японія, Південна Корея, Сінгапур, Грузія – усі ці країни тією чи іншою мірою втілювали перевірені на практиці ліберальні ідеї. Бо лібералізм – це єдина ідеологія, яка втілилася в успішних суспільно-політичних проєктах, найповніше в Британії та США. Усі інші політичні ідеології – це або корисні додатки до лібералізму, як от англосаксонський консерватизм, або всі різновиди лівих ідеологій – утопії, що ніколи не були втілені в цьому грішному світі, але почувають себе пречудово, паразитуючи на ліберально-демократичному тілі. Навіть християнська демократія, на яку багато християн покладають великі надії, однією рукою цупила ліберальні ідеї, а іншою сварила ліберальні крайнощі. Адепти ХД переконують людей у її ефективності, наводячи як приклад післявоєнну Європу. Мовляв, це Аденауер, Шуман та де Гаспарі підняли країни з руїн. Указані особи, звісно, були ключовими політичними фігурами тієї епохи, важко переоцінити їхній внесок у відновленні Європи. Але не було б тріумфу християнської демократії без плану Маршалла – грошей американських платників податків, зароблених в умовах безпрецедентної економічної свободи. Свободи, що завдячує домінуванню ліберального мислення серед американської еліти та широких мас. Та й головний архітектор німецького економічного дива Л. Ергард часів канцлера Р. Аденауера був ордолібералом. Але це вже деталі, про які поговоримо згодом.
Відраза до лібералізму відрізає українцям шлях до ліберальної західної традиції та до реформ. Усі успішні модернізації здійснювалися за ліберальною моделлю. Бо лібералізм – це єдина ідеологія, яка втілилася в успішних суспільно-політичних проєктах.
Уже прозвучало достатньо термінів, в яких потрібно розібратися і, найважливіше, показати принципову різницю поміж двома лібералізмами. Один з них збудував, а інший руйнує Західну цивілізацію. Перший ми маємо захищати, другому – протистояти.
Перший – англосаксонський лібералізм
Хіба знали стародавні англосакси, що їх нащадки підкорять весь світ. Сьогодні ми живемо в час, коли стандартом якості є англосаксонська правова, політична та економічна системи. Лібералізм також англосаксонський винахід.
Його походження можна прослідкувати від соціальної доктрини кальвінізму, якої найбільш ревно дотримувалися англійські пуритани. Це саме вони відрубали голову королю і проголосили першу сучасну республіку. А ще написали дуже багато книг, в яких доводили правильність цього вчинку. Потім з’явився новий король, який скасував республіку. Своєї голови він не позбувся, а просто був вигнаний волелюбними англійцями, об’єднаними в партію вігів. Віги – англійська партія, що ставила за мету досягнення максимальних релігійних, політичних та економічних свобод. Саме віг Джон Локк (1632-1704) вважається родоначальником лібералізму. Ліберальна ідея захисту природних прав (життя, свободи, власності) від посягань політичної влади була провідною в Англії від кінця XVII до середини XIX століття. Її розвивали Адам Сміт (1723-1790) – засновник класичної економічної теорії вільного ринку; Едмунд Берк – мислитель, який оберігав ліберальний британський устрій і дякуючи цьому став родоначальником консерватизму; лорд Актон (1834-1902) – видатний політичний діяч та історик; Б. Маколей (1800-1859) та В. Гладсон (1809 -1898) – дві масштабні фігури британської політики. До цієї традиції належать не лише британці, але й видатні мислителі з інших країн: Алексіс де Токвіль, Б. Констант. З Британії ідеї ліберальної традиції перекинулися на американський континент. Тут вони втілилися повною мірою. США – це від початку і до кінця проєкт англосаксонського лібералізму. Американська політична ментальність і політичні інститути наскрізь просякнуті ним. Більшість «батьків-засновників» США були лібералами, однак найпослідовнішим виразником англосаксонської ліберальної традиції був Джеймс Медісон.
Джон Лок, Адам Сміт, Едмунд Берк, Вільям Гладстон, Алексіс де Токвіль, Лорд Актон, Джеймс Медісон – видатні представники англосаксонської ліберальної традиції.
Людина та її природні права
У центрі ліберальної ідеології знаходиться людина, яка від народження має право на життя, рівність, свободу, власність. Іншими словами, ніхто не має бути вбитим, приниженим, поневоленим, пограбованим. Цим правом наділяє людину Бог. Бо людина є образ і подоба Творця. Ця релігійна ідея підняла статус людини і підвищила її цінність, що породило такий соціальний феномен західної цивілізації як цінність особистості та права людини. А також поставила людину у незалежне становище від держави. Бо людина має власну гідність незалежно від волі правителя. Саме тому тиранія, яка узурпує всі права, а народ робить безправним, є нелегітимною.
Людина має власну гідність незалежно від волі правителя. Саме тому тиранія, яка узурпує всі права, а народ робить безправним, є нелегітимною.
Припускаю, така релігійна риторика викликає роздратування у читача, переконаного, що віра заважає соціальному розвитку, а не сприяє йому. Та це не більше, ніж заперечення реальності, в якій ціла плеяда авторитетних мислителів обґрунтовувала взаємозв’язок християнського уявлення про людину з цінністю особистості. Серед них уже названі Джон Лок, Едмунд Берк, Алексіс де Токвіль, лорд Актон, Маргарет Тетчер. Звісно, в класичній ліберальній традиції було чимало тих, хто не сповідував християнство (Девід Гюм, Людвіг фон Мізес[2], Фрідріх Гаєк) і уникав відповіді на питання, чи дійсно Бог створив усіх людей вільними й наділив природними правами. Однак вони категорично відмовляли в цьому державі.
У країнах, де відсутня ліберальна традиція, права людини – це привілей, яким наділяє громадян держава. А за необхідності може й позбавити. Як приклад, Білорусь. На наших очах Лукашенко довільно трактує поняття «права людини».
Вплив людського зла на соціальні інститути
Попри всю турботу про людину, їй не віддаються божественні почесті. Ліберальні мислителі англосаксонської традиції розділяли християнський погляд на антропологію. Зло є частиною людської природи. Саме звідти воно потрапляє в соціальні інститути. А не навпаки, коли соціальні інститути, буцімто, породжують зло в людині. Тому належною освітою, медичними послугами, соціальним забезпеченням не можна виправити людину[3]. Хороший ремонт в квартирі, звичайно, може надихнути її мешканців на краще, але не змінить їх. Звісно, соціальні умови потрібно постійно поліпшувати, однак це не зробить людей досконалими і щасливими. Значно дієвішою є зміна якості людської природи, що потягне за собою удосконалення соціальних інститутів. Однак змінювати людську природу поза компетенцією держави. Це обов’язок церкви, про що поговоримо трохи згодом. Функція ж держави полягає в максимальному заохоченні добра та максимальному стримуванні зла.
Загалом, завдання політичної організації суспільства – створити механізми (звичаї, закони, інститути) обмеження проявів людської недосконалості та збалансувати інтереси кожного громадянина й спільні інтереси суспільства.
Загалом, завдання політичної організації суспільства – створити механізми (звичаї, закони, інститути) обмеження проявів людської недосконалості та збалансувати інтереси кожного громадянина й спільні інтереси суспільства.
Уряд теж складається з недосконалих людей, які здатні зловживати владою, тому потребують контролю з боку громадянського суспільства. Громада обирає представників своїх інтересів, дає їм владу. Однак за народом зберігається право на протест, якщо існує загроза тиранії.
Система стримувань і противаг гілок державної влади (законодавчої, виконавчої та судової) – ще один механізм недопущення зловживань владою.
Мінімальна держава
Зло призводить до війни всіх проти всіх: винищення людини людиною. Щоб вижити і захистити життя, свободи, власність, люди добровільно підписують суспільний договір, внаслідок якого утворюється держава. Учасники суспільних відносин поступаються меншими свободами заради більших. Держава – гарант свобод. Це незалежний арбітр, який сам визнає над собою верховенство права і того самого вимагає від гравців.
Держава – гарант свобод. Це незалежний арбітр, який сам визнає над собою верховенство права і того самого вимагає від гравців.
Держава наділена правом змусити особу, яка не поважає життя, здоров’я, особисту свободу або приватну власність інших, погодитися з правилами співіснування у суспільстві. Тобто, захищати власність, свободу та мир[4]. Коли держава перетинає цю межу, відбувається одержавлення (етатизацієя) усіх сфер життя, що є головною ознакою тоталітаризму. Держава вказує, як слід думати, вдягатися, виховувати дітей, кому молитися, чим володіти, скільки заробляти, за скільки купувати й продавати, за що і за кого голосувати. Людина перетворюється на безвольну ляльку в руках ляльковода. У цьому огидному рабстві чимало людей почувають себе щасливими. Втім те, що мільйони на пострадянському просторі ностальгують за рабством, не доводить, що така система суспільних відносин прийнятна для людини. Як висловилася М. Тетчер, «у такій державі (тоталітарній – прим. автора) до людей не ставитимуться як до таких, якими вони є і якими їх хоче бачити християнство: як до вільних і відповідальних за власне життя. Зі свободою пов’язано чимало труднощів, бо вона не дає безпеки, створює моральні проблеми, вимагає самодисципліни й накладає величезну відповідальність. Але такою є доля людини, і в цьому полягають її слава і спасіння»[5].
Усіх лібералів цієї традиції об’єднувало переконання, що держави має бути мінімум. Щоправда, в кожного мислителя був свій мінімум. Наприклад А. Сміт вважав, що держава має будувати школи і дороги. А в ХХ ст. його послідовник М. Фрідман не погоджувався з такою думкою. Проте обсяг сервісних функцій держави – питання другорядне. Головне, що мислителі-ліберали погоджувалися: першочерговим завданням держави має бути забезпечення законності, правопорядку та підтримка ринкового порядку (наприклад, нагляд за чесною конкуренцією).
Спонтанний ринковий порядок
Тут ми знову повертаємося до скептичного ставлення до людських можливостей, притаманного мислителям англосаксонської ліберальної традиції. Цього разу йтиметься про осягнення меж можливостей людського розуму[6]. Він обмежений. Ніхто, навіть генії, не здатні накреслити ідеальні лекала, щоб викроїти і зшити ідеальне суспільство. Усяке централізоване планування великим урядом або докорінна революційна перебудова суспільства завдають більше шкоди, а ніж користі.
Людський розум обмежений. Ніхто, навіть генії, не здатні накреслити ідеальні лекала, щоб викроїти і зшити ідеальне суспільство. Усяке централізоване планування великим урядом або докорінна революційна перебудова суспільства завдають більше шкоди, а ніж користі
Щоб у цьому переконатися, достатньо вивчити історію ХХ століття. Ця епоха уперше народила і сама ж поховала штучно сконструйовані соціальні системи. Усі комуністичні, соціалістичні, фашистські режими – це результат безпідставної віри в безмежні можливості розуму конструювати реальність. Для них світ – це механізм, а вони механіки, які замінюють зламані деталі. Натомість англосаксонські ліберали розуміли світ як складну органічну реальність. Це заплутане мереживо з прихованих соціальних законів, індивідуальних цілей, бажань, мотивів, цінностей, світоглядних переконань тощо. Усі ці чинники не можна врахувати при централізованому плануванні. Але вони мають дивовижну здатність узгоджуватися між собою. Навіть найбільш суперечливі цілі примиряються заради взаємної вигоди учасників. Наприклад, зручне і якісне взуття, зроблене чоботарем, – це не професійний альтруїзм, а бажання отримати прибуток. Але таке бажання в результаті зігріває ноги ближньому. Бажання людини заробити є нормальним прагненням, воно служить загальному благу. Саме взаємовигода утримує мирне співіснування людей в соціумі і є основою для відкритого суспільства. Ця мирна взаємодія потребує наявності правил справедливої гри, які полягають у недопущені зазіхань на захищену сферу кожного індивіда, а саме, на приватну власність[7].
Тому з боку держави найкраще вирішення політичних проблем – це не тотальне регулювання, а максимальне невтручання. Особливо в економічній сфері. Спонтанний ринковий порядок сам встановить рівновагу між попитом і пропозицією. Функція держави – це, насамперед, забезпечити такій системі законність і правопорядок. Тобто, однакові правила гри для всіх. Іншими словами, рівність можливостей.
Коли держава намагається забезпечити рівність результатів діяльності, вона порушує спонтанний ринковий порядок, у якому добробуту досягають підприємливі й працелюбні люди в справедливій конкуренції та за умови свободи і наданих рівних можливостей.
Коли держава намагається забезпечити рівність результатів діяльності, вона порушує спонтанний ринковий порядок, у якому добробуту досягають підприємливі й працелюбні люди в справедливій конкуренції та за умови свободи і наданих рівних можливостей. Дохід має бути пропорційним зусиллям і вмінням. Індивід несе повну відповідальність за вибір власної долі. Якщо держава втручається в перерозподіл ресурсів, забирає у працелюбного і віддає лінивому, то вона порушує індивідуальні свободи. Праві ліберали схильні вважати, що оподаткування особи проти її волі з метою надання соціальних благ іншим є примусом, а відтак порушенням свободи особистості. Коли чесно зароблені гроші без твоєї згоди вилучають через податки на соціальні виплати малозабезпеченим, то це викликає справедливе обурення. Втручання держави в економічне життя призводить до соціальної напруги, конфліктів між класами, підживлює патерналізм і споживацтво, вбиває стимули для підприємництва та інновацій. Без економічної свободи не можуть існувати індивідуальні, політичні і релігійні свободи.
Держава не здатна досягнути соціальної справедливості – це відповідальність високоморальних, відповідальних членів розвинутого громадянського суспільства. Справжня доброчинність відбувається з любові до ближнього. Без християнських чеснот ця модель не працює, суспільне життя без них дезорієнтується. Суспільство просто розвалиться на частини через нечесних, нахабних, злих людей. Милосердя та емпатія мають стати частиною ліберальної культури, інакше існує загроза зловживань індивідуальною свободою з боку аморальних людей.
Баланс свободи і порядку
Як уже згадувалося, рабство суперечить людській природі. Найсприятливішою умовою для розвитку індивіда є свобода. Здається, ніхто не бажає, щоб його до чогось примушували і вчиняли над ним насилля. Але так тільки здається, авторитарні системи здатні приручити рабів, зробити їх інфантильними, безвольними істотами, повністю залежними від хазяїна. І переконати, що найбільший ворог – це свобода. Подивіться, білоруський тематичний кейс – на тих, хто з дурнуватою щирістю кричав Лукашенку, що їм свобода не потрібна. Це аномалії, які, на жаль, є нормою в посттоталітарних країнах.
Натомість на Заході свобода є однією з ключових цінностей. Вона глибоко вкорінена в менталітет народів. Насамперед, в англосаксонському світі. І це завдяки лібералізму (від лат. liber – «вільний»). Ця ідеологія теоретично захищала і послідовно імплементувала свободу в ієрархію цінностей, соціальні інститути та закони. Ліберали переконані, що люди народжуються вільними. І повинні мати рівні можливості розпоряджатися власною свободою. Людське життя і громадянські свободи (свобода віросповідання, думки, слова) недоторкані за умови, якщо індивід не порушує свободу ближнього. Кожен член суспільства зобов’язаний підпорядковуватися закону та універсальним моральним нормам збереження власної свободи і свободи свого ближнього. Якщо, ні, то держава використовує свою монополію на насилля. Таким чином вона контролює суспільство, запобігаючи злу.
Хоч свобода має абсолютну цінність, вона не тотожна свавіллю. Свобода має бути обмежена законом і нормами моралі[8] – не можна робити все, що заманеться, прикриваючись свободою. Має існувати система, в якій зберігається баланс свободи і порядку. Хаос і анархія мають тільки видимість свободи, насправді це деструктивна стихія, що поневолює людську сутність.
Хоч свобода має абсолютну цінність, вона не тотожна свавіллю. Свобода має бути обмежена законом і нормами моралі – не можна робити все, що заманеться, прикриваючись свободою. Має існувати система, в якій зберігається баланс свободи і порядку. Хаос і анархія мають тільки видимість свободи, насправді це деструктивна стихія, що поневолює людську сутність.
«Поза законом немає свободи», – стверджував батько лібералізму Джон Локк. Едмунд Берк додав: «Урядування є винаходом людської мудрості для задоволення людських бажань. Люди мають вимагати, аби бажання були розумно задоволені. До цих бажань слід віднести цілком цивілізовану потребу в належному обмежені всіляких пристрастей… Це можливо зробити лише застосувавши владу, зовнішню щодо них самих, і яка виконує свої функції, не підпорядковуючись волі й пристрастям, що їй самій належить приборкувати і підкоряти. У цьому розумінні обмеження, як і свободи людей, слід віднести до їхніх прав»[9].
Слід додати важливе уточнення до цитати Берка. Під обмеженнями він розумів верховенство права, яке походить не від суб’єктивної волі законодавця, а витікає з природи людини і спирається Божий закон.
Тому бути по-справжньому вільним означає жити в рамках моральних імперативів та законів, які є природною інтерпретацією сутності людини. Тільки дотримуючись цього людина може бути щасливою.
Соціальна користь християнської релігії
Тут слід внести важливу ремарку. Ліберали проти нав’язування державою норм суспільної моралі. Держава немає права втручатися в найпотаємніший духовний пошук, від якого залежить мораль індивіда і всього суспільства. Виховну функцію виконує християнська релігія. Навіть більше, ліберали старої школи не мали сумніву, що християнська віра – це гарант індивідуальної свободи. Церква відділена від держави, але суспільство і держава не можуть бути відділені від християнської істини й моралі.
Ліберально-демократичний лад вимагає високої свідомості і відповідальності кожного учасника суспільних відносин. Ця система не працює без критичної маси моральних, законослухняних громадян. Через це християнська релігія в класичному лібералізмі має соціальну цінність, бо виховує в особистості чесноти, без яких неможливе співіснування людей у соціумі.
Парадоксально, що обмеження, які накладає християнство на людину, на думку Токвіля, і є найбільшим гарантом свобод. З цієї причини релігію він називає найважливішим політичним інститутом, адже вона відіграє провідну роль у формуванні високої свідомості й відповідальності кожного учасника суспільних відносин.
Попри те, що не всі мислителі англосаксонської традиції були християнами, всі вони цінували соціальне значення цієї релігії. Ф. Гаєк вважав, що втрата свобод Західною цивілізацією – наслідок відходу від юдейсько-християнської традиції. Берк, лорд Актон, Токвіль – християнські мислителі англосаксонської ліберальної традиції – вважали свободу похідною від релігії.
Попри те, що не всі мислителі англосаксонської традиції були християнами, всі вони цінували соціальне значення цієї релігії. Ф. Гаєк вважав, що втрата свобод Західною цивілізацією – наслідок відходу від юдейсько-християнської традиції. Берк, лорд Актон, Токвіль – християнські мислителі англосаксонської ліберальної традиції – вважали свободу похідною від релігії.
Індивідуалізм
Кожен несе повну відповідальність за своє життя. Незаперечним є пріоритет інтересів індивіду над інтересами колективу. Але індивідуалізм не виключає альтруїзму. Навпаки, тільки сильна людина здатна служити ближньому. І тільки думаюча особистість може зрозуміти, що її щастя залежить від щастя громади.
Індивідуалізм не виключає альтруїзму. Навпаки, тільки сильна людина здатна служити ближньому. І тільки думаюча особистість може зрозуміти, що її щастя залежить від щастя громади.
Токвіль писав, що коли суспільні справи роблять спільними зусиллями, кожна людина починає усвідомлювати свою залежність від інших. Існує суттєва різниця між громадянським суспільством і колективізмом. Громадянське суспільство – це спільнота сильних, підприємливих, відповідальних індивідів, які усвідомлюють, що їхнє щастя залежить від спільного блага. Це парадокс, але таке суспільство зародилося в індивідуалістичній культурі англосаксонських країн, де інтереси індивіда мають більше значення, ніж колективні. Натомість колективізм ставить групові інтереси вище індивідуальних. Він стандартизує суспільство і не терпить особистої ініціативи, яка підриває видимість гармонії і порядку. У такій культурі сильні особистості або очолюють структуру, або викидаються за межі суспільства як маргінес. Або пануєш, або підкорюєшся. Компромісний варіант неможливий. Таке суспільство інфантильне, тому шукає сильної руки, спроможної потурбуватися про нього.
Королева Вікторія. Ім’ям цієї жінки названа епоха могутності, економічного процвітання Британської імперії, а також суворий моральний кодекс. Тому капіталізм і християнська мораль надійні союзники, а не антагоністи.
Як вже згадувалося на початку, англосаксонська ліберальна традиція зробила найбільший вклад у формування Західної цивілізації. Цей тип лібералізму залишався домінуючим у Британії до кінця ХIX століття, а у США – до 30-х років ХХ століття. Опісля його повністю витіснив соціал-лібералізм, який з’явився завдяки континентальній ліберальній традиції. Детально зміст цього речення буде пояснено під час подальшого розгляду континентального лібералізму.
Як вже згадувалося на початку, англосаксонська ліберальна традиція зробила найбільший вклад у формування Західної цивілізації. Цей тип лібералізму залишався домінуючим у Британії до кінця ХIX століття, а у США – до 30-х років ХХ століття. Опісля його повністю витіснив соціал-лібералізм.
Завдяки австрійській економічній школі, зокрема, двом найвидатнішим її представникам Людвігу фон Мізесу та Фрідху Гаєку, а також чиказькій економічній школі Мілтона Фрідмана, англосаксонський лібералізм повертається на інтелектуальну авансцену. Відроджені ідеї класичного лібералізму у другій половині ХХ столітті були названі неоліберальними. На відміну від своїх попередників, неоліберали не надавали значення культурі, зосереджуючись на економіці. Мізес був проти залучення Бога до суперечки стосовно земних питань[10]. Фрідман лобіював легалізацію наркотиків та проституції. Це відбувалося у той самий час, коли ліві почали агресивну війну проти західної культури. Таким чином, секулярна позиція неолібералів була на руку ворогам, від яких вони прагнули врятувати вільний ринок. Повноцінним виразником англосаксонської ліберальної традиції в морально-етичній сфері був Ф. Гаєк.
Неоконсерватори виправили помилку неолібералів. Окрім вільного ринку вони захищають християнську мораль, поєднавши неолібералізм Фрідмана та Гаєка з консерватизмом Берка і дослухавшись до С. Хантінгтона та Л. Харца, для яких американський консерватизм є імунною системою ліберального ладу. Інтелектуальні досягнення цієї ідеології демонструють Ірвінг Крістол та Норман Подгорец. Як стверджує американський мислитель Діпак Лала, тільки неоконсерватори сьогодні представляють класичну ліберальну традицію.
Американський мислитель Діпак Лала переконаний, що тільки неоконсерватори сьогодні представляють класичну ліберальну традицію.
У 80-х роках неоконсерватори здобувають владу у Британії, де уряд очолила М. Тетчер, а у США президентське крісло займав Р. Рейган. З того часу республіканська партія США, а точніше, її неоконсервативне крило, захищає ліберальний спадок США від зазіхань злівілого лібералізму демократів. На перший погляд, може здатися парадоксальним, що класичну ліберальну традицію сьогодні представляють консерватори. Але цьому є своє пояснення, яке стає зрозумілим при розгляді складної еволюції ліберальної ідеї.
Лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх Гаєк називав себе старим вігом. Він доклав чимало зусиль, щоб відродити у ХХ столітті англосаксонський лібералізм. Його зусилля не були марним. Праці мислителя поповнили скарбницю інтелектуальної спадщини класичного англосаксонського лібералізму, а також вплинули на неоліберальну економічну політику Р. Рейгана та М. Тетчер.
Крім неоконсерваторів на англосаксонський лібералізм претендує лібертаризм. Табір лібертаріанців, напевно, найчисельніший серед усіх захисників вільного ринку. Ця ідеологія використовує ідеї австрійської школи і зараховує Мізеса та Гаєка до своїх представників, хоча самі вони себе ототожнювали з англосаксонським лібералізмом. Зокрема, Гаєк пояснює, чому він не сприймає термін «лібертаризм».
Помірковані лібертаріанці Роберт Нозік, Девід Боаз – мінархісти, і як ліберали старої школи виступають проти надмірного втручання держави в економічну сферу. Анархо-капіталісти радикали Маррей Ротбард повністю заперечують важливість держави. Вони вірять в утопію, ніби ринок можливий при анархії.
Та найважливіше, всі вони нехтують моральним імперативом, без якого ліберали англосаксонської традиції не мислили існування відкритого суспільства і вільного ринку. Таким чином, можна сказати, що лібертаризм – секуляризована версія англосаксонського лібералізму, для якої ринок став богом. В Україні майже всі адепти ринку – це лібертаріанці.
Другий – континентальний лібералізм
Він з’явився у Франції на початку XVIII ст. як результат калькування англійської ліберальної традиції. Але у Франції ліберальні ідеї через місцеву специфіку сильно спотворилися, перетворившись на окремий різновид лібералізму. Оскільки інтелектуали Вольтер та Ж.-Ж. Руссо мали непрості стосунки з римо-католицькою церквою, їхній лібералізм отримав виразно антихристиянський характер. У політичній площині він протистояв організованим формам релігії, прагнучи усунути християнський вплив на суспільні відносини. Оскільки Бога викинули з публічної сфери, його місце зайняла людина. Французькі ліберали із захватом дивилися в майбутнє людства, вважаючи, що, залишивши позаду релігійні забобони, людський розум не матиме перешкод для прогресу. Це конструктивістський раціоналізм, який стверджує, що всі соціальні інститути можна перебудувати згідно з наперед продуманим ідеальним планом. Дуже скоро Французька революція, натхненна цими ідеями, сама ж їх спростувала. Свобода швидко виродилася в тиранію більшості.
Французькі ліберали із захватом дивилися в майбутнє людства, вважаючи, що, залишивши позаду релігійні забобони, людський розум не матиме перешкод для прогресу. Це конструктивістський раціоналізм, який стверджує, що всі соціальні інститути можна перебудувати згідно з наперед продуманим ідеальним планом. Дуже скоро Французька революція, натхненна цими ідеями, сама ж їх спростувала. Свобода швидко виродилася в тиранію більшості.
Ключову роль у спотворені ліберальної ідеї свободи відіграла висунута Жан-Жаком Руссо концепція «народного суверенітету». Відповідно до неї, безформна маса ставала новим богом, перед волею якого повинні схилитися законотворці.
Французькі філософи-просвітники безпідставно вірили в безмежну силу і можливості людини покращувати себе без допомоги християнської моралі. Символічно, що першим збоченцем, який теоретично описав свій демонічний потяг до зґвалтувань, знущань, сексуального вбивства був революціонер Маркіз де Сад.
Утопічний погляд на людську природу та антихристиянський характер континентального лібералізму – дві вагомі причини, які спричини радикальний відхід від англосаксонської ліберальної традиції.
Смиренне визнання обмеженості людського розуму було замінено на безпідставну віру в його безмежну силу. Замість поваги до традиції відбулося її руйнування. Місце соціально відповідального індивідуума зайняла не обмежена моральними зобов’язаннями людина – маленький атом безликого колективізму. Обмежений уряд був замінений ідеалом необмежених повноважень більшості. Свобода більше не могла бути в межах закону, бо народ став вищий за закон. Власність була проголошена одним з факторів експлуатації людини людиною, а не однією з найважливіших складових індивідуальних свобод, як вважали англосаксонські ліберали.
Ці ідеї континентального лібералізму лягли в основу соціалізму. Усі ліві ведуть свою генеалогію від Французької революції.
Замість поваги до традиції відбулося її руйнування. Місце соціально відповідального індивідуума зайняла не обмежена моральними зобов’язаннями людина – маленький атом безликого колективізму. Обмежений уряд був замінений ідеалом необмежених повноважень більшості. Свобода більше не могла бути в межах закону, бо народ став вищий за закон. Власність була проголошена одним з факторів експлуатації людини людиною, а не однією з найважливіших складових індивідуальних свобод, як вважали англосаксонські ліберали.
Ця версія лібералізму швидко поширилася за межами Франції. Охопила весь континент, а потім перекинулася на британські острови – батьківщину лібералізму. Першими, хто почав радикально перекроювати англосаксонський лібералізм за французькими лекалами, були утилітаристи Джеремі Бентам та Дж. Ст. Мілль. Вони прибрали з класичного англосаксонського лібералізму моральний імператив, замінивши його утилітаризмом. На місце природного права поставили позитивне, а в економічній сфері помітно посунулися в бік соціальної держави. А трохи згодом, на початку ХХ століття, учень Дж. Ст. Мілля Т. Грін започаткував соціал-лібералізм – ліву ідеологію, що стала панівною спочатку в Британії, а потім в США. Сьогодні лівий лібералізм фактично домінує на Заході. Найбільша політична партія, що його сповідує, – це демократична партія США, але в цій країні, на щастя, є республіканська партія, яка захищає стару ліберальну традицію.
Найвідомішими представниками соціал-лібералізму є Джон Дьюї, Ісайя Берлін, Джон Роулз, Річард Рорті.
Соціал-ліберали фактично розривають зв’язок з англосаксонським лібералізмом. Для них релігійність не гарант свободи, а головне джерело тиранії проти індивідуальної свободи. Тому християнство та його вплив на суспільство усувається подалі від публічної сфери, а християнська істина не має бути джерелом моралі й права.
Звільнена від тиранії релігійної моралі людина сама визначає, що їй корисно, а що – ні. Критерієм правильності вчинку слугує отримана насолода (утилітаризм і гедонізм). Ні, соціал-ліберали не закликали до аморальності. Більше того, вони її засуджували. Для них існували два види насолод: вищі – інтелектуальні і нижчі – примітивні, тілесні. Ці великі інтелектуали наївно вважали, що людина тяжітиме до вищих насолод. Однак час показав, що сучасна масова культура тяжіє до насолод нижчих. Таким чином, Бентнам, Мілль та Грін випустили на свободу джина, якого хотіли приручити.
Для них існували два види насолод: вищі – інтелектуальні і нижчі – примітивні, тілесні. Ці великі інтелектуали наївно вважали, що людина тяжітиме до вищих насолод. Однак час показав, що сучасна масова культура тяжіє до насолод нижчих. Таким чином, Бентнам, Мілль та Грін випустили на свободу джина, якого хотіли приручити.
А все через, те що слідом за французькими лібералами повірили в розумність та моральний прогрес звільненої від релігійних «кайданок» людини.
Томас Грін – родоначальник соціал-лібералізму. Цей різновид лібералізму став панівним з початку ХХ століття і до нашого часу.
Сучасні ліберали ставляться до розмов про вищі насолоди як до старомодної балаканини своїх родоначальників. Лібералізуючи законодавство, яке сприяє людському «щастю», знімаючи табу з людських пристрастей, вони пішли шляхом потурання примітивним насолодам. Таким чином, моральні основи людського співіснування зводяться до мінімуму, а їхнє місце займають насолода і матеріальний добробут.
Сучасні ліберали ставляться до розмов про вищі насолоди як до старомодної балаканини своїх родоначальників. Лібералізуючи законодавство, яке сприяє людському «щастю», знімаючи табу з людських пристрастей, вони пішли шляхом потурання примітивним насолодам. Таким чином, моральні основи людського співіснування зводяться до мінімуму, а їхнє місце займають насолода і матеріальний добробут.
Свобода індивіда можлива лише при задоволенні базових матеріальних потреб. Реалізація утопічної ідеї про рівність в доходах і благах збільшує роль держави в економічному житті. На державні інститути покладається обов’язок перерозподілу ресурсів. Тобто, через податки вилучається частина доходу у більш успішних і віддається менш успішним. Таким чином, обмежується нерівність у багатстві. Держава «загального добробуту» – плід теоретичних старань сучасного лібералізму – це утопія, адже вона не здатна забезпечити всіх людей необхідними благами, тільки середній клас дотягує до цього стандарту. Така соціальна справедливість – це інструмент, завдяки якому злі люди почувають себе добрими. У соціалістичному суспільстві люди вимагають пільг і квот, але самі не готові до пожертви. Їм зручніше і легше, коли їхні вимоги «справедливості» задовольняє держава. Підозрюю, що якби не податки, ніхто з ревних борців за рівність не відірвав би від себе ані копійки. Подібне становище вигідне і державі, адже так виховується залежне від влади, приручене суспільство.
Як результат, економічні свободи на Заході постійно звужуються. Спонтанний ринковий порядок гине під кулаком злівілих лібералів.
Знявши табу з пристрастей, людина опинилася над законом. Закон втрачає силу, легітимність і стабільність. Людство опускає планку моралі і адаптує під неї законодавство. Це або консенсус більшості, або диктат меншості. У будь-якому разі не залишається нічого, крім влади. Хто має владу, той вказує, що правильно. Таким чином, баланс свободи і порядку на Заході поступово руйнується. Свободі загрожує постійно зростаюча держава, яка намагається все регламентувати.
Відкрите суспільство на наших очах перетворюється на авторитарне, в якому існує репресивна толерантність, дискримінація білих, християн, гетеросексуалів, посилюється цензура та переслідування інакодумців, які не погоджуються з соціал-ліберальним мейнстрімом. Усі, хто зберіг здоровий глузд і відвагу його демонструвати, зазнають цькування. Сильні особистості, які складали основу західного індивідуалістичного суспільства, зникають під натиском божевільного колективізму.
Баланс свободи і порядку на Заході поступово руйнується. Свободі загрожує постійно зростаюча держава, яка намагається все регламентувати. Відкрите суспільство на наших очах перетворюється на авторитарне, в якому існує репресивна толерантність, дискримінація білих, християн, гетеросексуалів, посилюється цензура та переслідування інакодумців, які не погоджуються з соціал-ліберальним мейнстрімом.
Сучасні ліберали намагаються вирівняти хитке становище, в якому опинилася демократія, ставши заручником людських пристрастей. Наприклад, Джон Роулз зі своєю теорією справедливості. Він доводить, що грати за правилами – розумно і вигідно. Таке твердження є актом віри, оскільки припускає, що всі люди в рівній мірі прагматичні, далекоглядні і можуть опанувати свої пристрасті задля спільного блага. Але ж реальність інакша. Для Роулза вбити пенсіонерку за 500 гривень і поплатитися за це своєю свободою – не розумно. Проте для іншого це може бути прийнятним способом задовольнити свою пристрасть чи потребу. Така людина не думає про завтра, про наслідки і розумність свого вчинку.
Кандидат на пост президента США від Демократичної партії Джо Байден представляє ліволіберальний табір. Його консервативні опоненти, не без підстав, вбачають в ньому загрозу американській свободі.
Людвіг фон Мізес повязав занепад Західної цивілізації з занепадом англосаксонського лібералізму. А Тетчер, Токвіль і Гаєк побачили, що причина занепаду лібералізму – руйнування юдейсько-християнського фундаменту.
Великою мірою відповідальні за це сучасні ліберали, які зрадницьки підставили плече соціалістам і спільно трощать величний спадок англосаксонської ліберальної традиції. Можливо, вирішальними в цій суїцидальній історії будуть цьогорічні президентські вибори в США. У разі перемоги кандидата від демократів соціал-ліберали матимуть можливість закінчити демонтаж Західної системи цінностей.
Ось як з приводу цього висловився Ф. Гаєк: «Сучасні соціалістичні тенденції означають радикальний відрив не тільки від ідей, які з’явилися в недавньому минулому, але й з усім процесом розвитку західної цивілізації. Це стає абсолютно зрозумілим, якщо розглядати нинішню ситуацію в більш масштабній історичній перспективі. Ми демонструємо дивовижну готовність попрощатися не тільки з поглядами Кобдена і Брайта, Адама Сміта і Юма або навіть Локка і Мільтона, але й з фундаментальними цінностями нашої цивілізації, що сягають античності і християнства. Разом з лібералізмом XVIII–XIX століть ми скасовуємо принципи індивідуалізму, успадковані від Еразма і Монтеня, Цицерона і Тацита, Перікла і Фукидіда»[11].
Стисло підсумуємо головні думку цього об’ємного тексту.
У лібералізму поганий імідж на пострадянському просторі. По-перше, через тоталітарне минуле, в якому рабів переконували, що свобода – найбільше зло. По-друге, через асоціацію цієї ідеології з моральними збоченнями, які поширюються російською пропагандою з метою відвернення населення колишніх радянських республік від Заходу.
Насправді лібералізм – це ідеологія здорового суспільства, в якому цінується людина та її свобода. Цій ідеї Західна цивілізація завдячує своєму процвітанню. Тому політичний устрій має назву ліберально-демократичного. Його збудовано на основі англосаксонської ліберальної традиції. Прихильники її вірили в недоторканість приватної власності, вільне підприємництво, невтручання держави в економіку. А також вважали, що християнська мораль є основою вільного суспільства. Таким чином, був поставлений міцний морально-етичний християнський фундамент.
Натомість лібералізм континентальної традиції руйнує Західну цивілізацію. Він за своєю суттю соціалістичний та антихристиянський. Цей тип лібералізму вплинув на формування домінуючого у сучасному світі соціал-лібералізму. І саме соціал-ліберали разом з іншими лівими ідеологіями нищать капіталізм, одночасно вибиваючи з-під нього християнський фундамент і просуваючи легалізацію аморальності.
Тому українцям з традиційними поглядами на мораль слід розрізняти два типи лібералізму.
Варто підтримувати перший, бо він головна ідея Західної цивілізації, частиною якої ми хочемо бути. І головна загроза для російського деспотизму, якого ми прагнемо позбутися. Також без лібералізму не можливі реформи, від яких залежить наш добробут. Усі заможні країни ліберальні.
І боротися проти другого, бо він нищить прекрасний дім, у якому ми хочемо оселитися. Існує загроза, що до того часу, коли Україна стане частиною ЄС і НАТО, Захід остаточно перетвориться на ліво-ліберальний смітник. Допоки цього не сталося, нам слід підтримувати здорові ліберально-консервативні сили у їхній боротьбі за збереження величної цивілізації. Якщо ж вони програють, то в Україну теж прийде «чудесний новий світ» Олдоса Гакслі. Тому ця суперечка між двома лібералізмами не просто внутрісімейна сварка. Вона безпосередньо стосується нас.
Микола Харламенков
Примітки:
[1] Мізес Л. Лібералізм в класичній традиції/ Л. Мізес // Переклад з англ. Юрія Мельника //Лібералізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2-ге вид. – К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2009. – с.6
[2] Мізес Л. Лібералізм в класичній традиції/ Л. Мізес // Переклад з англ. Юрія Мельника //Лібералізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2-ге вид. – К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2009. – с.6
[3] М. Тетчер. Я вірю. / Маргарет Тетчер / Переклад з англ. Петра Таращука // Консерватизм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 1998. – с.425
[4] Мізес Л. Лібералізм в класичній традиції/ Л. Мізес // Переклад з англ. Юрія Мельника //Лібералізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2-ге вид. – К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2009. – с.9
[5] М. Тетчер. Я вірю. / Маргарет Тетчер / Переклад з англ. Петра Таращука // Консерватизм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 1998. – с.427
[6] Гаєк Ф. Принцип ліберального соціального порядку / Ф. Гаєк // Переклад з англ. Юрія Мельника// Лібералізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2-ге вид. – К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2009. – с.19
[7] Гаєк Ф. Принцип ліберального соціального порядку / Ф. Гаєк // Переклад з англ. Юрія Мельника// Лібералізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2-ге вид. – К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2009. – с.23
[8] Е.Берк. Суспільний договір, зобов’язання і права людини / Едмунд Берк / Переклад з англ. Петра Таращука // Консерватизм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 1998. – с.216
[9] Е.Берк. Суспільний договір, зобов’язання і права людини / Едмунд Берк / Переклад з англ. Петра Таращука // Консерватизм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 1998. – с.216
[10] Мізес Л. Лібералізм в класичній традиції/ Л. Мізес // Переклад з англ. Юрія Мельника //Лібералізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. 2-ге вид. – К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2009. – с.6
[11] Хайек, Фридрих Август фон. Дорога к рабству / Пер. с англ.М.: Новое издательство, 2005. — 264 с.
